Святий Валентій

Франко Иван Яковлевич

Очима, він сто­яв хви­ли­ну в две­рях,

Немов на­га­ду­вав, де він зай­шов,

Мов ди­ву­вавсь, чо­го по­мовк­ли так

І побіліли й зат­ремтіли всі.

Відтак повільно, мовч­ки пе­рей­шов

Півперек за­ли й сів ко­ло невісти.

Мов ан­гел смерті про­летів над до­мом,

І за­мах­нув ме­чем, і пе­ре­тяв

Усі живі нит­ки, що сер­це з сер­цем

В’язали, - так на­раз по­чу­ли гості

Якусь відра­зу, страх, об­рид­жен­ня

До

му­че­ни­ка. Мов­чан­ка засіла

Мертва на місце ра­дості; му­зи­ки

Утихли, світла гас­нуть по­ча­ли,

І гості ти­хо, бо­яз­но роз­повз­лись

Із за­ли. Німо, ми­ючись сльоза­ми,

Не ог­ля­да­ючись, пішла вкінці

І Сільвія. Ли­шень отець ста­рий

З роз­би­тим сер­цем, у стра­шеннім горі.

Котрого сам не ро­зумів, не збаг,

Остався з си­ном, що все ще сидів

Німий, нед­виж­ний, витріщені очі

Впер в од­но місце і всі си­ли ду­ху,

Всі мислі й нер­ви нап­ру­жав і му­чив,

Щоб відга­да­ти де­монські сло­ва.

Отець сидів і не зво­див очей

З йо­го ли­ця, і хо­ло­дом у нього

Стиналось сер­це, і не ше­ве­ли­лись

Уста ска­зать хоч сло­веч­ко до си­на.

Неначе чув, що безд­на ство­ри­лась

Між ним і си­ном і що вже ні сльози.

Ні мо­лит­ви, ні жерт­ви безд­ни тої

Не за­мос­тять. Вкінці підвівся, встав,

І хуст­кою об­тер ли­це кро­ва­ве,

І слуг пок­ли­кав, щоб об­ми­ли па­на.

Відтак, за­ду­ма­но­го, взяв за ру­ку

І в ліжко, мов ди­ти­ну, по­ло­жив,

І хрест зро­бив над ним, і рік: “Зас­ни!”

А сам всю ніч без сну над ним про­сидів.

О сер­це батька! Ти, як звід не­бес­ний,

Такий все­обніма­ючий, прос­то­рий!

Такий чу­до­во чис­тий, ла­зу­ро­вий,

Коли всміхається до нас вес­ною!

Такий мо­гу­чо-пот­ря­са­ючий,

А враз і бла­го­дат­ний, ожив­лю­щий,

Коли в літную спе­ку гро­ми шле,

І бу­рю, й дощ і дрож­жю на­пов­няє

Слабії тво­ри, але чис­тить воз­дух

І освіжає зем­лю, кор­мить ріки.

Такий в важкій за­думі су­мо­ви­тий,

Коли вми­ра ди­тя йо­го лю­би­ме,

Чудове літо, і та­кий ста­ран­ний,

Коли вкри­ва дріма­ючу доч­ку,

Царицю зем­лю, в чисті, білі ри­зи,

Щоб свіжа, яс­на, про­бу­ди­лась знов!

О сер­це батька! Як же ве­лич­на,

Здорова, сильна, покріпля­юча,

До жерт­ви ско­ра, фальші несвідо­ма,

Глибока й ти­ха враз твоя лю­бов!

На дру­гий день зап­ла­ка­на, трем­тя­ча

Прибігла Сільвія; їй ду­ма­лось,

Що вже Ва­лентія в жи­вих не взрить.

А

він, прос­пав­ши ніч усю спокійно,

Встав хоч блідий, та май зовсім здо­ров,

І навіть ви­раз ди­кий, бо­яз­кий

З ли­ця всту­пив, лиш див­ная за­ду­ма,

Мов шу­кан­ня нап­ру­же­не за чимсь,

Чого най­ти не мож­на - на­да­ва­ло

Лицю йо­го не­са­мо­ви­тий ви­раз,

Він Сільвію ввічли­во повітав,

Спокійно, хоч без жа­ру, спо­ми­нав

Вчорашнє свя­то; про страш­ний кінець

Не зга­ду­вав, зда­ва­лось навіть їй,

Що й сам о нім не тя­мив він зовсім.

І вза­галі ба­ла­кав так ро­зум­но,

Так не­подібне до не­давнього

Нелюдсько-аскетичного жар­го­ну,

Що сер­це Сільвії, змо­ро­же­не

Вчорашньою кро­ва­вою ма­рою,

Мов віск м’який, знов та­ять по­ча­ло

І лип­нуть до Ва­лентія.

Минуло

Так кілька день; вже й батько си­лу­вавсь

Втішатися надією, що все те

Ще доб­ре бу­де, - хоч гли­бо­ко в серці

Якийсь зловіщий го­лос не вти­хав,

Віщуючи но­ве, ще тяж­че го­ре.

Аж вечір раз, ко­ли у роз­го­ворі

Сиділи всі в світлиці: батько, син,

І Сільвія, й Пам­филій, - встав Ва­лентій

І поспішив у сад, мов звав го хтось,

Мов щось за­був і ква­пив­ся най­ти.

Стривожені пог­ля­ну­ли на се­бе

Оставшіся в світлиці; мовч­ки жда­ли,

І сер­це в груді за­ми­ра­ло всім.

Аж че­рез півго­ди­ни увійшов

Валентій. Бо­же, як він виг­ля­дав!

Се не Ва­лентій був, а труп, руїна,

Недобиток, кот­ро­го лиш зня­ли

З хрес­та. В роз­битім і кро­вавім тілі -

Здавалось, лед­ве що дер­житься дух,

А на лиці та­ка виднілась му­ка,

Таке роз­пуч­ли­ве нап­ру­жен­ня

І без­надійність відга­да­ти те,

Над чим то­ми­ли­ся всі си­ли ду­ха, -

Що з уст усіх один лиш вир­вавсь зойк,

Один бо­лю­щий ок­рик. У не­тямі

Ішов не­щас­ний. Ки­ну­лись до нього,

Обмили тіло, зсиніле і зби­те,

Олійками по­на­ти­ра­ли, мовч­ки,

Мов хо­реє ди­тя, на постіль за­ве­ли,

Де за­раз сон мерт­вий йо­го об­няв.

Не мо­жу­чи ска­за­ти ані сло­ва,

Всі троє у нес­ка­занній три­возі

Гляділи пе­ред се­бе. Лю­тий біль

У серці Сільвії слізьми роз­лив­ся,

І не най­шов ніхто для ней потіхи.

Аж як самі со­бою вга­му­ва­лись

Дівочі сльози, обізвавсь Пам­филій:

“Страшна, над вся­кий опис се страш­на

Недуга! Де­мон злий який­сь узяв