Святий Валентій

Франко Иван Яковлевич

Б’єсь в грудь, в ли­це, по­ка­зує ку­дись.

Но все те, мов у га­ряч­ковім сні,

Мішалось, мли­лось пе­ред їх очи­ма

І ле­дом в жи­лах їх сти­на­ло кров.

Вкінці ос­лаб­ли ки­дан­ня йо­го,

Лиш грудь ще віддих піднімав сла­бий

І кров’ю зайшлі очі так бла­гальне,

Так

жалібли­во впер­ли пог­ляд свій

В Пам­филія, що той, мов ду­хом пер­тий,

Прикляк і ти­хим го­ло­сом трем­тя­чим

Зачав співа­ти: “Упо­кой, вла­ди­ко,

Созданіє твоє!”

Немов таємна си­ла

Розбила лід на серці батька й діви, -

І роз­ляг­ли­ся го­лосні ри­дан­ня,

Нарікання, мольби й зак­лят­тя ніжні, -

І се­ред тої су­то­ло­ки звуків,

Посеред тих, що так йо­го лю­би­ли,

Мов свічка, ти­хо, звільна згас Ва­лентій.

Та де­мон той, кот­ро­го вип­ро­сив

На се­бе він, з ним ра­зом не по­мер,

Але піщов по світі. В нер­ви, в кров

І кості своїх жертв засіяв він

Страшнеє сім’я. Батько, і Пам­филій,

І Сільвія, і все по­томст­во їх

Погибли тою ж смер­тю, що й Ва­лентій.

І по­тяг­лась стра­шен­на нит­ка му­ки

Від них по всьому світу. І проз­ва­ли

Ту таємни­чу, лю­тую не­ду­гу

Недугою Ва­лентія свя­то­го.

Століття йшли, ла­ви­ною тяж­кою

Котилось го­ре по сер­цях лю­дей,

Котились му­ки, болі і терпіння,

То слаб­ну­чи, то зміцню­ючись знов.

Царила тьма, світа­ло світло прав­ди,

Боролось зло з доб­ром, а людський дух

Боровсь з терпінням і чи­ма­ло мук

Улагодив, усу­нув, лиш на ту

Недугу досі не най­шов ліку.

Но він най­де йо­го! Століття йшли,

І кров

ли­лась під зуб­ця­ми коліс,

В огні кострів жи­ве шквар­ча­ло тіло,

В ім’я люб­ви гос­подньої ца­ри­ла

Ненависть до лю­дей і до при­ро­ди.

Тоді Ва­лентія свя­то­го де­мон

Багате жни­во мав! Сот­ка­ми ти­сяч

В йо­го страш­неє царст­во пер­лись лю­ди.

А другі тих, кот­рих він ка­ту­вав,

Домучували як чарівників, -

Страшні кар­ти­ни, від кот­рих повік

Стинатись бу­де кров у людських жи­лах!

Століття йшли, світа­ло світло прав­ди,

Пануюча не­на­висть, на­че тьма

Нічна - поблідла, власть вте­ря­ла, розійшлась,

І віджи­ла по­горд­же­на лю­бов.

А ра­зом з розсвітом но­во­го дня

Ослабла й си­ла де­мо­на страш­но­го.

Мов тінь іще во­ло­читься він нині

По світі, та ру­ка йо­го не зду­жа

Такі мо­гучі зав­да­вать уда­ри,

Як за па­ну­ван­ня не­на­висті.

Він жде по­ри, ко­ли в новій красі,

Мов сон­це яс­не й теп­леє на небі,

Любов все­об’ємлю­ща і все­людська

Поміж людьми вца­риться на землі, -

І бу­де се йо­го послідня хви­ля,

Бо ра­ни, що не­на­висть зав­да­ла,

Одна ли­шень лю­бов згоїти мо­же.

Грудень 1885 - 1886