Ті, що співають у терні
Шрифт:
Невдовзі розпочалася операція «Хрестоносець», і після кривавої і виснажливої облоги Тобрука, яка не дала супротивнику істотних результатів, Дев’яту австралійську дивізію евакуювали морем до Каїра. Поки Дев’ята дивізія вперто обороняла це місто, англійці встигли підкинути до Північної Африки свіжі сили і сформувати Восьму Британську армію під командуванням генерала Бернарда Лоу Монтгомері.
Фіона носила маленьку срібну брошку — емблему Австралійських збройних сил у вигляді вранішнього сонця; до цієї брошки двома ланцюжками кріпився срібний брусочок із двома золотими зірками, кожна з яких означала сина, що служить в армії. І ця брошка була свідченням того, що таким чином Фіона
Інколи з Єгипту приходив лист, якій відразу ж розсипався на шматочки, щойно його виймали з конверта, бо ножиці цензора залишали квадратні дірки в тих місцях, де йшлося про географічні назви чи конкретні військові підрозділи. Читання цих листів більше нагадувало намагання зібрати хоч щось із нічого, але ці листи слугували одній меті — допоки вони надходять, хлопці живі.
А дощу все не було. Схоже, що стихії небесні — й ті змовилися, щоб убити всяку надію на краще, бо 1941 рік став п’ятим роком катастрофічної засухи. Меґі, Боб, Джек, Г’юї та Фіона були у відчаї. Банківський рахунок Дрогеди дозволяв купувати вівцям необхідні корми, але більшість овець відмовлялися від їжі. Кожна отара мала свого ватажка, яких називали юдами; якщо переконати такого юду їсти, то решта так-сяк послідує його прикладу, та інколи навіть це не допомагало — вівці стояли і байдуже споглядали, як їхній вожак наминає харч.
Тому Дрогеда теж пізнала, що таке кровопролиття, і цей досвід викликав у її мешканців огиду й жах. Трава щезла, земля перетворилася на розтріскану чорну пустку, де-не-де розбавлену сірими або ж коричневими, мов кізяки, гаями евкаліптів та інших дерев. Клірі озброїлися гвинтівками та ножами; щоразу, забачивши здихаючу тварину без очей, бо їх відразу ж видзьобували круки, перерізали їй горлянку або пристрілювали, щоб врятувати від довгої болісної смерті. Боб завів більше корів і годував їх із рук, щоб Дрогеда давала стратегічні матеріали для фронту. За такої ціни на корми прибутку не було ніякого, бо найближчі аграрні регіони і дальні пасовища теж вразила засуха. Врожаї зернових культур стали до абсурдного мізерні. Однак із Рима прийшла вказівка продовжувати сільськогосподарську діяльність, попри високу собівартість продукції.
Найбільше дратувало Меґі те, що вона витрачала купу часу на об’їзд пасовиськ. На Дрогеді залишився один скотар, а більше взяти було нізвідкіль. Брак робочої сили завжди був найбільшою проблемою австралійської економіки. Меґі працювала на пасовиськах по сім днів на тиждень, допоки Боб не помітив її дратівливості та виснаження і не надав можливість відпочивати по неділях. Одначе, даючи їй вихідний, Боб сам працював більше, тому Меґі намагалася приховувати свою втому й роздратування, їй навіть на думку не спадало прикритися малими дітьми і відмовитися працювати скотарем. За дітьми добре наглядали, а Боб потребував її допомоги набагато більше, аніж малюки. Меґі ж бракувало проникливості збагнути, що вона потрібна дітям; їй здавалося, що бажання побути з Джастиною та Дейном — це вияв егоїзму з її боку, тим паче, що малі були в надійних люблячих руках. «Це егоїзм», — запевняла вона себе. Не мала вона і розуміння, яке підказало б їй, що в очах дітей вона була так само особливою та єдиною, як і вони для неї. Тому вона тижнями об’їжджала пасовиська, а дітей бачила лише сплячими.
Щоразу, коли Меґі дивилася на Дейна, її серце тьохкало і завмирало. Він був надзвичайно вродливим хлопчиком; навіть незнайомці на вулицях Джилі оберталися на них, коли Фіона брала малого з собою до міста. Зазвичай усміхнений, спокійний малюк мав дивовижну вдачу — він постійно перебував
Джастина полюбила свого маленького братика в ту мить, коли вперше зупинила на ньому свій погляд. Для Дейна вона не жалкувала нічого і була готова на будь-які клопоти, аби щось йому подарувати чи дістати. Щойно він почав ходити, вона не відступала від нього ані на крок, за що Меґі була вдячна доньці, бо переживала, чи добре пильнуватимуть малого хлопчиська місіс Сміт та служниці, які були вже надто старенькі. Одної неділі, у вихідний, Меґі взяла Джастину на коліна, щоб серйозно поговорити з нею про догляд за Дейном.
— Я не можу залишатися тут, на фермі, й ним займатися сама, — пояснила вона, — тому все лежить на тобі, Джастино. Це твій маленький братик, і ти мусиш завжди пильнувати його, щоб він не потрапив у халепу чи біду.
Світлі очі доньки були надзвичайно розумні, без отої блукаючої неуважності, притаманної чотирирічним дітям. Джастина впевнено кивнула.
— Не хвилюйся, мамо, — кинула вона. — Я завжди пильнуватиму його замість тебе.
— Шкода, що я сама не можу цього робити, — зітхнула Меґі.
— А мені не шкода, — самовдоволено й хвалькувато сказала мала. — Мені подобається, коли я доглядаю Дейна сама, без нікого. Тому не турбуйся. Я не допущу, щоб із ним трапилося щось лихе.
Меґі це запевнення не переконало і не втішило, хоча звучало воно переконливо. Це рано розвинене мале мишеня збиралося поцупити в неї сина, а вона нічого не могла з цим вдіяти, не могла відвернути. Що ж, доведеться повертатися до пасовиськ, а Джастина пильнуватиме малого. Її витіснила власна донька, створіння химерне й дивовижне. В кого ж вона вдалася, заради всього святого? Однозначно не в Люка, не в неї, і не в Фіону.
Принаймні тепер Джастина всміхалася і хихотіла. Лише в чотири роки побачила вона щось смішне хоч у чомусь, і сталося це завдяки Дейну, який сміявся відтоді, як був немовлям. Він сміявся, тож сміялася й вона. Діти Меґі постійно вчилися чогось одне в одного. Але Меґі дошкуляло те, що вони прекрасно обходилися без неї. Коли ця проблема зникне, подумалося їй, Дейн буде вже надто дорослий, щоб відчувати до мене те, що належить відчувати сину до матері. Він завжди буде ближчим до Джастини. І чому воно так: щойно мені здається, наче я надійно контролюю своїх дітей, як щось трапляється. Я не просила цієї війни, цієї засухи, але вони трапилися.
Мабуть, то на краще, що Дрогеда переживала важкі часи. Якби було легше, то Джек та Г’юї вмить подалися б до війська. А так вони не мали вибору: корилися долі й тяжко працювали, рятуючи хоч щось від засухи, яку називали Велика засуха. Вона вразила понад мільйон квадратних миль тваринницьких та зернових угідь від південної Вікторії до пасовиськ Мітчелл у Північній території, де зазвичай трави сягали до половини людського зросту.
Але, з іншого боку, війна відволікала увагу від посухи. Оскільки двійнята Джимс та Петсі воювали в Північній Африці, люди на фермі з напруженим інтересом слідкували за цією кампанією, поки вона перекочувалася з одного краю Лівії до другого. Як люди робочі за походженням, вони палко підтримували лейбористів і з огидою ставилися до нинішнього уряду, ліберального за назвою, але консервативного за суттю. Коли у серпні 1941 року Роберт Гордон Мензі пішов у відставку, визнавши нездатність впоратися з ситуацією, вони тріумфували, а коли третього жовтня лідер лейбористів Джон Кертін дістав пропозицію сформувати уряд, це було найкращою новиною, яку Дрогеда чула за багато років.