Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

— Можна увійти, місіс Сміт?

— Ой, отче, отче! — скрикнула економка і кинулася в обійми злегка отетерілого отця Ральфа. — Звідки ви дізналися?

— Місіс Клірі прислала мені телеграму, і я ціную таку люб’язність у відносинах між управляючим та власником. Архієпископ ді Контіні-Верчезе надав мені відпустку. Ну й прізвище! Одразу й не вимовиш! А мені, уявіть собі, доводиться вимовляти його по сто разів на день. Я прилетів сюди літаком. Під час посадки літак застряг у багнюці й угруз носом, тому про жахливий стан землі я дізнався, ще навіть не ступивши на неї. Мій милий дорогий Джилі! Свою валізу, разом з отцем Ветті я залишив у будинку священика, а коня вициганив у одного корчмаря, який побився зі мною об заклад на пляшку віскі «Джоні Вокер» із чорною етикеткою, що я по такій грязюці

до вас не доберуся. Та не плачте ви так, місіс Сміт! Люба моя, світ не припинив існування і небо не впало на землю через оцю пожежу, хоч якою б великою та небезпечною вона не була! — заспокоював її отець Ральф, плескаючи по спині, що здригалася від ридань. — Я, бач, заявився у гості й намагаюся підняти вам настрій, а ви ніяк не реагуєте і рюмсаєте! Не плачте ви так розпачливо, благаю.

— То ви ще не знаєте, — хлипнула місіс Сміт.

— Що? Чого я не знаю? А що, власне, сталося?

— Пан Клірі та Стюарт загинули.

Обличчя священика враз пополотніло; він відсторонив від себе економку і гаркнув:

— А де Меґі?!

— У вітальні. А місіс Клірі й досі на вигоні, чекає біля трупів. Джек із Томом поїхали забрати їх. Ой, отче, моя віра тверда, та інколи мені здається, що Бог занадто жорстокий! Навіщо ж він забрав їх обох?

Але все, що встиг почути отець Ральф, це де була Меґі. Він рішуче попрямував до вітальні, скидаючи дощовик і залишаючи на долівці багнисту воду.

— Меґі! — звернувся до неї священик, стаючи навколішки біля крісла і міцно стискаючи її руки своїми мокрими руками.

Вона вислизнула з крісла, заповзла йому в обійми і, заплющивши очі, поклала голову на промоклу сорочку; попри свій біль, вона була щаслива, і хотіла, аби ця мить ніколи не минала. Він таки приїхав, і це було доказом тієї влади, яку вона над ним мала, вона не помилилася у своїх розрахунках і сподіваннях.

— Я геть увесь мокрий, моя люба Меґі, й ви теж промокнете, — прошепотів він, притулившись щокою до її волосся.

— Та то неважливо. Головне — ви приїхали.

— Так, я приїхав. Я хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд і що ви у безпеці; у мене виникло таке відчуття, що моя присутність тут потрібна, хотів переконатися, що це справді так.

— Татко загинув у вогняній пастці, а Стю його знайшов. Його убив вепр — упав на нього і розчавив, коли Стю встрелив його. Джек із Томом поїхали, щоби привезти їх сюди.

Священик більше нічого їй не сказав, притиснув і колисав, як малу дитину, аж поки жар від каміна не підсушив йому сорочку та волосся, і поки він не відчув, що Меґі трохи розслабилася і заспокоїлася. А потім взяв її рукою під підборіддя, повернув її голову так, що вони зустрілися поглядами, і, не задумуючись, поцілував її. То був заплутаний і суперечливий імпульс, не укорінений у пристрасному бажанні, він інстинктивно поцілував Меґі, побачивши те, що було в її сірих очах: щось особливе, щось досі ним не бачене. Вона просунула руки під його руками і зімкнула їх у нього на спині; він мимовільно скривився і насилу втримався, щоб не скрикнути від болю.

Меґі трохи відсахнулася.

— Щось не так?

— Напевне, я забив собі ребра, коли літак угруз носом у багнюці. Ми застрягли в добрій старій джилійській багнюці по самісінький фюзеляж, тож посадка у нас вийшла досить жорсткою, і я зависнув на спинці наступного крісла.

— Зачекайте, дайте поглянути.

Впевненими рухам вона розстебнула йому сорочку, стягнула її з рук і висмикнула з-під бриджів. Під поверхнею гладенької смаглявої шкіри виднілася лячна пурпурова пляма, що тягнулася навскіс під грудною кліткою. У Меґі аж дух перехопило.

— Ой, Ральфе! І ви отак всю дорогу їхали сюди від Джилі? Напевне, це було страх як боляче! Як ви почуваєтеся? Не боїтеся знепритомніти? У вас там, мабуть, якийсь внутрішній розрив!

— Та ні, я в нормі, й мені майже не боляче, чесно. Я поспішав сюди, аби пересвідчитися, що ви у безпеці, й викинув отой синець із своєї свідомості. Гадаю, якби у мене почалася внутрішня кровотеча, я це відчув би. Господи, Меґі, не треба!

Вона нагнулася і почала тихенько й ніжно торкатися губами пурпурового синця, а руки ковзнули по грудях до пліч із такою навмисною чуттєвістю, що він

ошелешено затамував дух. Здивований і наляканий, отець Ральф, бажаючи вивільнитися будь-що, спробував було відштовхнути її голову, але все, що йому вдалося, це ще міцніше притиснути Меґі до себе, відчуваючи, як його волю наче змій здавив і намагається її задушити. Забутий був біль. Забута була Церква. Забутий був Бог. Він знайшов її рот, жадібно розтиснув його; йому хотілося її дедалі сильніше й сильніше, він ніяк не міг притиснути її до себе так міцно, щоб хоч трохи пригасити той нестримний шалений потяг, який у ньому зростав. Меґі підставила йому свою шию і оголила плечі, де шкіра була прохолодною, чистою і гладенькою, наче атлас; йому здалося, що він тоне, занурюючись все глибше й глибше і безпорадно хапаючи ротом повітря. Та раптом відчуття конечності власного буття важким тягарем лягло на його свідомість, цей тягар роздавив йому душу, бурхливим потоком вивільняючи темне й сповнене болю плетиво його відчуттів. Йому захотілося плакати, і під тягарем усвідомлення власної смертності з його душі витік останній тоненький струмочок пристрасного бажання, яке ще мить тому так міцно тримало його у своїх обіймах. Священик відірвав руки дівчини від свого зболеного тіла, відхилився, сів на п’яти і, здавалося, цілковито зосередився на спогляданні власних рук, що тремтіли на його колінах. «Меґі. Що ж ти зі мною зробила, і що ж ти зі мною можеш зробити, якщо я тобі дозволю?»

— Меґі, я кохаю тебе. Але я — священик, я не можу… Я не можу!

Вона швидко скочила на ноги, поправила блузку і поглянула на нього з кривою посмішкою, від чого біль невдачі у її очах став виразнішим.

— Гаразд, Ральфе. Піду подивлюся, чи зможе місіс Сміт запропонувати вам що-небудь поїсти, а потім я принесу кінської мазі. Вона прекрасно загоює синці, й угамовує біль краще, за всілякі там поцілунки, це я вам точно кажу.

— Телефон працює? — ледь вичавив він із себе.

— Так. Ремонтери причепили до дерев тимчасову лінію і знову приєднали нас до мережі пару годин тому.

Але минуло кілька хвилин, поки він оговтався достатньо, щоб сісти за секретер Фіони і зняти слухавку.

— Операторе, з’єднайте мене, будь ласка, з основною лінією. Це отець де Брикасар… А, привіт, Дорін, бачу, ти й досі на цій роботі. Так, мені теж приємно тебе чути. Інша справа в Сіднеї, там не знаєш, хто на комутаторі, тільки чуєш чийсь втомлений голос. Мені потрібно терміново зв’язатися з архієпископом, його милістю папським посланцем у Сіднеї. Його номер — ХХ-2324. А поки дадуть Сідней, зв’яжи мене з Бугелою, Дорін.

Отець Ральф ледве встиг розповісти Мартіну Кінґу, що сталося, як Сідней був на дроті, але короткого дзвінка до Бугели було достатньо. Джилі дізнається про трагедію від Мартіна Кінґа, а також від любителів підслуховувати спарені телефони, тому всі, хто не боявся джилійської багнюки, неодмінно прибудуть на похорон.

— Ваша милість? Доброго вечора. Це отець де Брикасар вас турбує… Так, дякую, зі мною все гаразд, але літак застряг у багнюці по самісінький фюзеляж, і тому мені доведеться повертатися поїздом. У багнюці, ваша милість, у баг-ню-ці! Ні, ваша милість, коли йдуть дощі, то всі шляхи в тутешніх краях стають непрохідними. З Джилленбоуна до Дрогеди мені довелося їхати верхи на коні, бо це єдиний можливий спосіб пересування під час дощу… Так, саме тому я й телефоную, ваша милість. Я прибув вчасно. Мабуть, мене привело сюди передчуття біди… Так, сталося горе, велике горе. Загинули Педрік Клірі та його син Стюарт, один згорів у пожежі, а другого задушив дикий вепр… В-е-п-р, вепр, ваша милість, тобто дикий кабан… Так, ви маєте рацію: тутешня англійська є дещо дивною…

На лінії почулися придушені зойки — і отець Ральф мимоволі всміхнувся. Не можна ж горлати, щоб всі кинули слухавки і не підслуховували, бо лінія зі спареними телефонами була єдиним масовим атракціоном, який міг запропонувати Джилі спраглим до спілкування мешканцям, але якби вони пощезали геть із лінії, то його милість папський посланець мав би змогу краще його чути.

— З вашого дозволу, ваша милість, я зостануся тут, щоб провести похорон і втішити вдову та вцілілих дітей… Так, ваша милість, дякую. Я повернуся до Сіднея відразу ж, як тільки зможу.