Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Як скажете, отче.
Він зітхнув і залишив Фіону, яка знов уставилася задумливим поглядом на свої тонкі білі руки.
Меґі провела його до стайні, де позичений у корчмаря гнідий мерин два дні натоптувався сіном та висівками, вважаючи, мабуть, що потрапив до такого собі конячого раю. Накинувши на спину коневі корчмарське сідло, отець Ральф нахилився затягнути попругу, а Меґі спостерігала за ним, прихилившись до тюка соломи.
— Отче, ось погляньте, що я знайшла, — сказала Меґі, коли він закінчив і випрямився. У простягнутій руці вона тримала бліду рожево-сіру троянду. — Це єдина, що лишилася. Я знайшла її на задвірках, під стояками для баків із водою. Мабуть, під час пожежі там не було такого жару, як скрізь, а баки захистили її від дощу. Я зірвала її для вас.
Трохи не впевненою рукою священик взяв у Меґі напіврозкритий трояндовий бутон і опустив очі.
— Меґі, мені не треба від вас подарунків на згадку. Ні тепер, ні згодом. Я ношу вас у своїй душі, й ви це чудово знаєте. І я ніяк не зможу приховати це від вас, правда ж?
— Але інколи подарунок на згадку створює власну реальність, — наполягла Меґі. — Ви дістанете його — і пригадаєте усе те, що могли б і забути. Будь ласка, візьміть її, отче.
— Мене звуть Ральф, — відказав він, розкрив свою валізу для святих дарів і дістав звідти великий власний молитовник у коштовній перламутровій оправі. Йому подарував його покійний батько після висвячення тринадцять довгих років тому. Отець Ральф розкрив молитовник на сторінці, позначеній товстою білою стрічкою-закладкою, і, перегорнувши ще кілька сторінок, вклав туди троянду і згорнув книгу. — То ти хочеш, щоб і я зробив тобі подарунок на пам’ять, еге ж?
— Так.
— Я нічого тобі не дам. Бо хочу, щоби ти забула мене, хочу, щоб ти озирнулася довкола себе і знайшла собі гарного й добросердого чоловіка, вийшла за нього заміж і народила йому дітей, яких тобі так хочеться. Ти — природжена мати. Ти не мусиш триматися за мене, бо це хибна дорога. Я ніколи не полишу Церкву, тому мені хочеться бути чесним із тобою заради твого ж блага. Я не хочу покидати Церкву, бо я не люблю тебе так, як має любити чоловік у подружжі, ти мене розумієш? Забудь мене, Меґі!
— І ви не поцілуєте мене на прощання?
Замість відповіді він скочив на позиченого коня і начепив на голову старий капелюх, взятий у того ж корчмаря. На мить він блиснув на неї своїми блакитними очима, а потім кінь вийшов під дощ і неохоче побрів, ковзаючи, шляхом, що вів до Джилі. Меґі не намагалася податися слідком, вона стояла у напівмороці вологої стайні та вдихала запах кінських кізяків та сіна; він нагадував їй про сарай у Новій Зеландії та про Френка.
Тридцять годин по тому отець Ральф увійшов до палати папського посланця, поцілував перстень свого володаря і стомлено бухнувся в крісло. І лише відчувши на собі погляд красивих всезнаючих очей, збагнув, який, напевне, химерний у нього вигляд, і зрозумів, чому скільки людей витріщалися на нього відтоді, як він вийшов із потяга на центральному вокзалі. Забувши про валізу, яку приготував йому в домі священика отець Ветті Томас, він встиг на потяг за дві хвилини до відправлення, а потім проїхав у холодному вагоні шістсот миль у мокрих сорочці, бриджах та черевиках, навіть не відчуваючи холоду. Оглянувши себе з гіркою посмішкою, отець Ральф поглянув на архієпископа.
— Вибачте, ваша милість. Стільки всього трапилося, що я навіть не усвідомив, що маю химерний вигляд.
— Не виправдовуйтеся, Ральфе. — На відміну від свого попередника, папський посланець волів називати свого секретаря на ім’я. — На мою думку, ви маєте романтичний і хвацький вигляд. Лише дещо світський, вам не здається?
— Ясна річ, світський. Стосовно ж романтичності та хвацькості, так то ви, ваша милість, не бачили, як зазвичай вдягаються мешканці Джилленбоуна.
— Мій любий Ральфе, якщо вам наверзеться на думку вдягнути на себе мішковину і посипати голову попелом, то й тоді ви матимете романтичний та хвацький вигляд, що всім кидатиметься в очі! Звичка до верхової їзди теж вам личить, я не жартую. Майже так добре, як і сутана, тому не марнуйте слів, щоб переконати мене, наче ви не здогадуєтеся, що вона пасує вам більше, ніж чорне вбрання священика. Ви маєте особливу і вкрай привабливу манеру рухатися і добру фігуру; гадаю, вона збережеться такою й надалі. А
Рим! Отець Ральф аж випрямився у кріслі.
— Як справи там, куди ви їздили, мій любий Ральфе? — спитав архієпископ, ритмічно погладжуючи по спині муркотливу абіссінську кішку всіяною перснями рукою.
— Жахливо, ваша милість.
— Оті люди — ви їх любите і дуже співчуваєте їм.
— Так.
— А ви всіх їх любите однаково, чи якихось із них любите більше?
Та отець Ральф не поступався кмітливістю своєму володарю і пропрацював із ним досить довгий час, щоб дізнатися, як працює його розум. Тому він з оманливою щирістю відказав на це начебто безневинне питання і переконався, що його трюк відразу ж приспав підозри папського посланця. Цьому хитрому й нещирому розуму було невтямки, що відверта демонстрація щирості може бути ще брехливішою, аніж неправда і ухиляння від прямої відповіді.
— Так, я люблю їх усіх, але, як ви сказали, декотрих я люблю більше за інших. Наприклад, є така дівчина Меґі, яку я дуже люблю. І я завжди відчував, що на мені лежить особлива відповідальність за її долю, бо в її родині синам приділялося так багато уваги, що про її існування забули.
— А скільки років цій Меґі?
— Точно не знаю. Десь близько двадцяти, на мою думку. Але я взяв із її матері обіцянку, що вона хоч інколи відриватиме голову від своїх гросбухів, щоб послати свою доньку на танці, де та матиме можливість поспілкуватися з хлопцями. Інакше вона застрягне на Дрогеді й змарнує собі життя, а це було б несправедливо.
Він не сказав нічого, окрім правди; безпомилково чутливий ніс архієпископа відчув це. Хоча він був лише на три роки старшим за свого секретаря, але його церковна кар’єра не зазнала перешкод, що випали на долю Ральфа, і багато в чому він почувався незмірно старшим, аніж будь-коли почуватиметься Ральф; із тих, хто ще з юності присвятив себе Ватикану, ця установа висмоктувала значну частину їхніх життєвих сил, в той час як Ральф мав їх більше, ніж вдосталь.
Трохи послабивши пильність, папський посланець і далі спостерігав за своїм секретарем і знову почав свою цікаву гру: дізнатися, що саме рухало отцем Ральфом де Брикасаром. Раніше йому здавалося, що це має бути якась плотська слабкість, як не в одній царині, то в іншій. Оця надзвичайно приваблива зовнішність та відповідна до неї фігура робили отця Ральфа об’єктом пристрасті для багатьох жінок, і навряд чи сам священик про них не здогадувався. З часом папський посланець переконався, що частково мав рацію: Ральф де Брикасар був, безумовно, свідомий своїх принад, але ці принади супроводжувалися істинною незайманістю. Тож якщо отець Ральф і палав якоюсь пристрастю, то вона не була плотською. Архієпископ навіть звів священика з досвідченими та невідпорно привабливими гомосексуалістами, але результат виявися нульовим. Він спостерігав за його спілкуванням із найгарнішими жінками Австралії — і знову безрезультатно. Ані найменшого проблиску цікавості — навіть тоді, коли отець Ральф не знав, що за ним спостерігають. Бо архієпископ не завжди спостерігав на власні очі, для цього він наймав прислужників і не через ті канали, до яких мав стосунок секретар.
Він вже подумав, що слабкістю отця Ральфа були гордість від того, що він священик, та його амбіційність. Ці дві грані особистості він розумів добре, бо сам їх мав. У Церкві, як і у всякій великій та самодостатній інституції, було місце для амбіційних чоловіків. Подейкували, що він видурив у родини Клірі спадщину, яка їй за правом належала, хоча демонстрував до цієї родини начебто безкорисну любов. Якщо це правда, то такими людьми, як він, Церква не могла легковажити. А як спалахнули ці дивовижні блакитні очі, коли він згадав про Рим! Що ж, мабуть, настав час спробувати ще один гамбіт. І архієпископ начебто лінькувато посунув уперед пішака їхньої розмови, але його очі під напівзаплющеними повіками з гострою увагою слідкували за співбесідником.