Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Поки вас не було, я отримав із Ватикану новину, — сказав він, трохи посунувши свою абіссінську кицю. — Моя люба Шебо, не будь такою егоїстичною, ти вже мені всі ноги відсиділа.
— Новину? — перепитав отець Ральф, зморено осуваючись у кріслі й щосили борючись із бажанням заплющити очі.
— Ви можете йти спати, але після того, як почуєте новину. Нещодавно я послав приватний лист Його Святості, й відповідь на нього прибула сьогодні з моїм другом кардиналом Монтеверді; цікаво, до речі, може, він — нащадок знаменитого композитора епохи Відродження? І чому я забуваю спитати про це, коли ми з ним зустрічаємося? Ой, Шебо, а чи справді треба запускати мені в коліно твої пазури, коли у
— Я уважно слухаю, ваша милість, бо ще не сплю, — сказав отець Ральф і всміхнувся. — Не дивно, що вам так подобаються коти. Бо ви самі — як той кіт, що грається зі своєю здобиччю заради чистого задоволення. — Він клацнув пальцями. — Гей, Шебо, облиш його і йди до мене. Бачиш, він до тебе недобрий.
Кішка негайно зістрибнула з вкритих пурпуровою мантією колін, пробіглася по килиму і, м’яко скочивши на коліна священику, завмерла, заворожено внюхуючись у незнайомі запахи коней, сіна та багнюки. Блакитні очі отця Ральфа всміхнулися карим очам архієпископа, напівзаплющеним, але настороженим.
— Як вам це вдається? — ревниво спитав архієпископ. — Кішки взагалі з недовірою ставляться до людей, але Шеба бігає до вас так, наче ви приманюєте її червоною ікрою та валер’янкою. Невдячне створіння!
— Я чекаю, ваша милість.
— Ага — і покарали мене за те, що я змусив вас довго чекати, — кішку в мене забрали. Гаразд, ви перемогли, здаюся. Ви хоч коли-небудь програєте? Цікаве питання. Вітаю вас, мій любий Ральфе. У майбутньому ви носитимете митру і до вас звертатимуться «Владико, єпископе де Брикасар».
«О, як широко розплющилися його сонні очі!» — подумки відмітив папський посланець. Хоч раз отець Ральф навіть не спробував приховати своїх справжніх почуттів. Архієпископ аж розцвів від задоволення, але промовчав.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1933–1938, Люк
10
Дивовижно, як швидко відновлюється земля! Минув лише тиждень, а з липкої чорної багнюки вистромилися тоненькі зелені паростки, а через два місяці на обпалених деревах розпустилося листячко. Люди були вперті й витривалі, тому що земля не давала їм можливості бути інакшими; особи слабодухі або ті, кому бракувало жилки фанатичної стійкості, не затримувалися надовго на Великому Північному Заході. Але шрами розсмоктувалися роками. Багато шарів кори мало відрости, відпасти і перетворитися на трухлявину, щоб стовбури дерев знову стали білими, червоними або сірими, а якась частина деревини не відновлювалася, так і залишаючись назавжди чорною і мертвою. Довгими роками, поступово руйнуючись, ці скелети на широких рівнинах збиратимуть росу, а згодом упадуть додолу і перетворяться на таку собі рогожу часу, яку поволі вкриватиме пил, а тварини залишатимуть на ньому сліди своїх маленьких копит.
Глибокі борозни, прорізані в багнюці краями саморобних похоронних дрог, так і залишилися. Звиваючись, вони перетинали Дрогеду на захід, і мандрівники, які знали цю трагічну історію, показували їх мандрівникам, які її не знали, і так тривало доти, поки ця оповідка не стала частиною фольклору чорноземних рівнин.
У тій пожежі Дрогеда втратила близько п’ятої частини всіх площ, двадцять п’ять тисяч овець, що було дрібницею для ферми, де овече поголів’я за останні сприятливі роки сягнуло приблизно ста двадцяти п’яти тисяч. Не було сенсу нарікати на злу долю чи на гнів Божий, як це робили декотрі, кого торкнулося це природне лихо. Єдине, що треба було робити, — це списати збитки і розпочати все наново. Це сталося аж ніяк не вперше, і ніхто й не думав, що востаннє.
Боляче було бачити навесні бурі голі парки й сади Дрогеди. Засуху
Боб вирішив продовжувати політику Педді — наймати більше робітників для забезпечення нормального функціонування Дрогеди; він взяв на роботу ще трьох скотарів. Політика Мері Карсон була такою: економити на всьому й не брати чужих на постійну роботу, і лише на час гуртування, ягніння та стрижки наймати додаткових робітників. Педді ж вважав, що люди працюватимуть старанніше, знаючи, що мають постійну роботу, і в кінцевому підсумку те на те й виходило. Та більшість скотарів страждали «чемоданним настроєм» і надовго не залишалися. У нових будинках за струмком оселилися одружені чоловіки; старому Тому збудували чепурненький трикімнатний будиночок під перцевим деревом за кінними загонами; заходячи до нього, він щоразу задоволено квоктав, бо почувався щасливим власником новобудови. Меґі, як і раніше, наглядала за деякими внутрішніми вигонами, а мати — вела бухгалтерію.
Фіона взяла на себе обов’язок Педді підтримувати зв’язок з єпископом Ральфом, і вона не була б Фіоною, якби повідомляла йому щось ще, окрім відомостей стосовно управління фермою. Меґі страшенно хотілося поцупити бодай один лист і жадібно прочитати його, але Фіона не залишала їй жодного шансу, замикаючи листи в залізному сейфі відразу ж після того, як ознайомлювалася з їх змістом. Після загибелі Педді та Стю Фіона замкнулася в собі. А щодо Меґі, Фіона забула свою обіцянку щойно єпископ Ральф поїхав. На запрошення поїхати на танці чи вечірку Меґі відповідала ввічливою відмовою; Фіона ж ніколи не докоряла їй і не вмовляла прийняти запрошення. Ліем О’Рурк ловив кожну нагоду, щоб приїхати на Дрогеду; Інок Девіс постійно телефонував, телефонували також Коннор Кармайкл і Алестер Макквін. Але кожному з них Меґі стисло відповідала, що не має часу, бо страшенно зайнята, і хлопці поступово втратили надію, що вона проявить до них інтерес.
Літо вийшло вкрай вологим, але зливи тривали не довго, тож повені не сталося; зате земля постійно була багниста, а Барвон-Дарлінґ, що протягнувся на півтори тисячі миль, став глибокою, широкою і потужною рікою. Коли прийшла зима, спорадичні дощі тривали; летючі коричневі пасма цього разу складалися не з пилюки, а з води. Тому викликаний Великою Депресією потік мандрівних робітників місцевими шляхами вичерпався, бо то було справжнісіньке пекло — подорожувати пішки чорноземними долинами в дощову пору, а коли до вологи додався ще й холод, серед тих, хто не мав змоги знайти собі теплий притулок, лютувала пневмонія.
Боб занепокоївся і сказав, що коли так триватиме й далі, то вівці почнуть страждати від копитної гнилі, бо мериноси не витримували надлишку води в ґрунті і їхні копита вражала хвороба. Стрижка стала майже неможливою, бо стригалі не бралися зрізати мокру вовну, а якщо багнюка не висохне до ягніння, це загрожуватиме смертю багатьом новонародженим ягнятам через промоклу землю та холод.
На Дрогеді задеренчав телефон: два довгі гудки, один короткий.
— Боб, то тобі телефонують із земельно-фінансової компанії «АМЛ і Ф».