Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Привіт Джиммі, Боб слухає… Зрозуміло! Кажеш, всі рекомендації нормальні? …Гаразд, пошли його до мене… Ну, якщо він такий вправний, то ми, може, й візьмемо його на роботу, але я хочу спершу сам на нього поглянути, бо не люблю купувати кота в мішку, а рекомендаціям я не вірю. Добре, дякую. Бувай.
Боб поклав слухавку і сів.
— Приїде новий скотар, гарний паруб’яга, якщо вірити Джиммі. Раніше працював на рівнинах західного Квінсленду поблизу Лонгрича та Чарльвіля. Здатен їздити на всьому, що має чотири ноги та хвіст, вміє коней об’їжджати. До цього працював стригалем, і вправним стригалем, за словами Джиммі, міг обробляти до двохсот п’ятдесяти овець за день. Оце й змушує мене трохи засумніватися.
З роками вимова Боба стала повільнішою, більш австралійською, але це розтягування компенсувалося тим, що речення стали коротшими. Його вік вже підповзав до тридцятирічної відмітки, але, на превелике розчарування Меґі, Боб не демонстрував ознак зацікавленості дівчатами на видання на нечастих святах та прийомах, на які Клірі змушені були приїздити з пристойності. По-перше, він був болісно сором’язливий, а по-друге, здавалося, Боба нічого не цікавило, окрім землі, яку він любив безоглядно. Джек та Г’юї теж ставали дедалі більше схожими на нього, їх навіть можна було прийняти за трійнят, коли вони у нечасті хвилини вільного часу сідали утрьох на мармурову лавку. Втім, іншого домашнього відпочинку вони й не знали, бо віддавали перевагу табірному життю на пасовиськах, а коли брати спали вдома, то розлягалися на підлозі своєї спальні, побоюючись, що ліжко може їх розніжити.
Сонце, вітер та сухість повітря зробили їхню світлу, щедро вкриту ластовинням шкіру зашкарублою і схожою на поцятковане червоне дерево, на якому світилися блідо-блакитні незворушно-спокійні очі. Зморшки довкола очей свідчили про звичку примружено вдивлятися в далечінь, вкриту сріблясто-бежевою травою. Було майже неможливо вгадати їхній вік і хто з братів був наймолодший, а хто найстарший. Кожен із них успадкував римський ніс та лагідне некрасиве обличчя Педді, але статуру вони мали кращу за батькову — сутулого, з видовженими від багаторічного стригальства руками. У них розвинулися широкоплечі й невимушено-красиві фігури вершників. Але ані жінки, ані домашній затишок, ані розваги хлопців не цікавили.
— А цей новачок — він одружений? — спитала Фіона, креслячи під лінійку акуратні червоні лінії.
— Бозна, не спитав. Завтра дізнаємося, коли він приїде.
— А на чому він сюди добереться?
— Його привезе Джиммі, бо сам хоче подивитися отих старих кастрованих баранів на пасовиську Тенкстенд.
— Що ж, сподіваймося, новачок затримається у нас хоч на трохи. Бо якщо він нежонатий, то через кілька тижнів йому закортить вирушити на нове місце. Які ж вони жалюгідні й нещасні, оці скотарі! — сказала Фіона.
Джимс та Петсі навчалися в інтернаті «Риверв’ю» і мали твердий намір покинути школу, щойно їм виповниться чотирнадцять років — законом це дозволялося. Хлопчаки з нетерпінням чекали того дня, коли зможуть виїхати на пасовиська разом із Бобом, Джеком та Г’юї, і коли Дрогеда знову стане суто родинною справою, а чужинців можна буде наймати тільки з необхідності. Джимс та Петсі успадкували сімейну пристрасть до книжок, але не прикипіли серцем до інтернату: книжку можна возити з собою в торбі на сідлі або в кишені куртки, а читати її у затінку під вільгою куди приємніше, аніж в аудиторії єзуїтського навчального закладу. До цих аудиторій із великими вікнами, до широких зелених майданчиків для гри, пишних садів та різноманітних побутових зручностей хлопці були байдужі, Сідней із його музеями, концертними залами та мистецькими галереями теж їх не захопив. Вони товаришували з синами інших тваринників й у вільні години, скучаючи за домівкою, вихвалялися величезними розмірами та красою Дрогеди, а їхні приятелі заворожено слухали, але
Минуло кілька тижнів, перш ніж Меґі побачила нового скотаря. Його ім’я та прізвище належним чином занесли до реєстраційної книги: Люк О’Ніл, і у великому будинку про нього розмов було більше, аніж зазвичай удостоювався будь-який скотар. По-перше, він відмовився оселитися в бараку для чорноробів і в’їхав до одного з останніх незаселених будинків біля струмка. По-друге, він особисто відрекомендувався місіс Сміт, і був у цієї пані на доброму рахунку, хоча зазвичай до скотарів їй було байдуже. Тому Меґі зацікавилася Люком О’Нілом задовго до знайомства з ним.
Оскільки руду кобилу та чорного мерина Меґі тримала в стайні, а не на скотному дворі й мала змогу виїжджати на роботу дещо пізніше за чоловіків, вона могла подовгу їхати, не зустрічаючи нікого із найманих працівників. Та якось під вечір, коли літнє сонце, червоніючи над верхівками дерев, кидало довгі тіні, що стиха підкрадалися до тихого нічного забуття, Меґі нарешті зустріла Люка О’Ніла. Вона під’їжджала з пасовиська Боргед до броду на струмку, а він наближався з північного сходу, з більш віддаленого пасовиська.
Сонце світило Люку в очі, тому Меґі перша помітила його. Він їхав на великому вередливому гнідому з чорною гривою, чорним хвостом та чорними цятками; Меґі добре знала цю тварину, бо то була її робота — пильнувати, щоб робочі коні не стояли без діла, і почала дивуватися, чому останніми днями цього гнідого не видно. Усі робітники недолюблювали цього коня і, якщо була змога, відмовлялися їхати на ньому. Але, вочевидь, новому скотареві було байдуже, і це свідчило, що він справді добре їздив верхи, бо гнідий зажив собі лихої слави через те, що вранці часто хвицався і ставав дибки, а ще мав звичку кусати вершника за голову, щойно той злізав із нього.
Важко було визначити зріст чоловіка, що їде верхи, бо австралійські скотарі зазвичай користалися невеликими англійськими сідлами без задньої луки та луки-рогу, притаманними американським ковбойським сідлам, і їздили з прямою спиною та зігнутими в колінах ногами. Новачок здався Меґі високим, але, мабуть, через задовгий тулуб, бо його ноги видалися непропорційно короткими, тому вона утрималася від остаточного висновку стосовно зросту Люка О’Ніла. Однак, на відміну від решти скотарів, він віддавав перевагу білій сорочці та білим молескіновим штаням, а не сірій фланелі та твілу [9] . «Ти ба, який денді! — здивовано подумала Меґі. — Що ж, в добрий час, якщо він не проти мати клопіт із пранням та прасуванням».
9
Бавовняна тканина з еластаном.
— Вітаю, господине! — гукнув він, коли вони з’їхалися, і хвацько насунув набакир свого старого фетрового капелюха.
Коли Меґі під’їхала ближче, він із неприхованим захватом дивився на неї своїми смішливими блакитними очима.
— Ага, то ви не господиня, а, напевне, її донька, — сказав він. — Мене звуть Люк О’Ніл.
Меґі щось промимрила, але не захотіла поглянути на нього знову, бо була знічена й зла на саму себе, що не змогла вчасно придумати доречну тему для невимушеної розмови. О, як це несправедливо! Чому це хтось інший насмілився мати такі самі очі та обличчя, як і отець Ральф! Втім, новачок дивився на неї інакше: з неповторною веселістю, і його погляд не палав любов’ю до неї; з тієї миті, коли Меґі вперше побачила отця Ральфа на запиленій станції в Джилі, вона помітила любов у його очах. Дивитися в його очі — й не бачити його! То був брутальний жарт, насмішка й покарання долі.