Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Як дивовижно! Навіщо ви це зберігаєте? Це згадка про вашу домівку, чи, може, про вашу матір?
Очі, які бачили наскрізь кожну хитрість і кожну нещирість, поглянули на Ральфа впритул, і він не встиг приховати ані своїх почуттів, ані побоювання.
— Ні, — скорчив він гримасу. — Мені не потрібен спогад про матір.
— Але, вочевидь, цей предмет має для вас важливе значення, інакше б ви не зберігали його так любовно в найдорожчий для вас книзі. Про що він каже?
— Про любов таку ж чисту, як моя любов до Бога, Вітторіо. І він робить цій книзі лише честь.
— Я так і думав, бо я вас знаю. Але ця любов, вона ставить під загрозу вашу любов до Церкви?
— Ні. Саме заради Церкви я відмовився від неї, саме заради
— Нарешті я зрозумів вашу печаль! Любий Ральфе, це не так погано, як вам здається, правду кажу вам. Ця любов житиме у вас, щоб робити велике добро багатьом людям, і багато людей віддаватимуть вам свою любов. А вона, чия любов зберігається у такій тендітній та крихкій згадці, ніколи не жалкуватиме. Бо ви зберегли свою любов — разом із цією трояндою.
— Я думаю, що вона цього не розуміє.
— Е, ні, розуміє. Якщо ви її так кохали, тоді вона достатньо жіночна, щоб зрозуміти. Інакше ви забули б про неї і давно викинули б оцю реліквію.
— Бували часи, коли лише довгі години, проведені навколішки у молитвах, втримали мене від того, щоб покинути посаду й податися до неї.
Архієпископ підвівся з крісла і став навколішки біля свого друга; цього прекрасного чоловіка він любив так, як мало кого, окрім Бога та Церкви, які для нього були нероздільними.
— Ви не зробите цього, Ральфе, і ви це чудово розумієте. Ви належите Церкві, завжди належали і будете належати. Це ваше істинне покликання. А тепер помолімося, і я додам цю троянду до моїх молитов на всю решту мого життя. На нашому шляху до вічного життя наш любий Бог шле нам багато печалей і багато болю. І ми мусимо навчитися зносити його, так само, як навчилися ви.
Наприкінці серпня Меґі отримала листа від Люка, в якому він сповіщав, що перебуває в шпиталі Таунсвіля з хворобою Вейля, але небезпека минула, і він невдовзі випишеться.
«Тому, здається, нам не доведеться чекати до кінця року на нашу святкову відпустку, Меґ. Я не зможу повернутися до тростини, допоки не відновлюся на сто відсотків, а найкращий спосіб зробити це — добряче відпочити. Тому десь за тиждень я приїду і заберу тебе. Ми з’їздимо на озеро Ікем, що на Атертонському плоскогір’ї на тиждень-два, щоб я набрав там форму для подальшої роботи».
Меґі повірити в це не могла, і довго вирішувала, хоче вона бути з ним чи ні тепер, коли для цього підвернулася нагода. Хоча душевний біль вщухав значно довше, аніж біль тілесний, спогади про оті жахливі пошлюбні тортури в готелі давно вивітрилися з її пам’яті і втратили свою лячну паралізуючу силу, а з книжок, які відтоді їй випало прочитати, Меґі зрозуміла, що багато в чому та проблема спричинена її та Люковою необізнаністю. «Любий Боже, благаю, зроби так, щоб ця відпустка подарувала мені дитину!» Якби вона мала дитину, їй було б кому віддати свою любов і життя стало б для неї легшим. Енн буде не проти того, щоб у домі була дитина, навпаки — їй сподобається. І Людді теж. Вони сотні разів казали їй про це, сподіваючись, що колись Люк приїде надовго і скрасить безрадісне, позбавлене любовних утіх, життя своєї дружини.
Коли Меґі розповіла їм про лист, вони зраділи, але в розмовах поміж собою висловлювалися скептично.
— Ясно як Божий день, що той негідник неодмінно знайде привід, щоб поїхати туди без неї, — сказала Енн своєму чоловіку.
Люк десь роздобув авто і забрав Меґі рано-вранці. Він був худий, виснажений, із жовтуватим обличчям, немов його замаринували. Перелякана й прикро вражена Меґі подала чоловікові свою валізу і сіла поруч із ним в авто.
— А що таке хвороба Вейля, Люку? Ти сказав, що тобі нічого не загрожує, але, бачу, ти справді хворів.
— Та це така собі інфекційна жовтуха, на яку рано чи пізно
Дорога, що звивалася глибокою ущелиною, зарослою джунглями, вела в глиб материка, унизу гуркотіла несамовита повноводна річка, а в одному місці перед ними, мало не поперек дороги, виник прекрасний водоспад, який із гуркотом виливався у річку звідкись згори. І вони проїхали між стрімчаком та падаючою водою у мокру блискучу арку, що грала фантастичним світлом та тінями. Меґі з Люком піднімалися угору, і повітря ставало помітно прохолоднішим, витончено-свіжим; Меґі вже й забула, що в прохолодному повітрі почувається значно краще. Над ними нависали джунґлі — такі густі й непроникні, що ніхто й ніколи не наважувався туди увійти. Загалом невидимі під вагою густих повзучих рослин та лоз, що звисали від верхівки одного дерева до верхівки другого, джунґлі безперервні й безкінечні були схожі на накинуте на ліс обширне покривало зеленого оксамиту. Під кронами погляд Меґі час від часу падав на прекрасні квіти та дивовижних метеликів, велике колесоподібне павутиння з непорушно завмерлими в центрі елегантними павуками, казкові гриби, що приліпилися до вкритих мохом стовбурів, помічала вона і птахів із червоними або світлими довгастими хвостами.
Озеро Ікем розляглося на вершині плоскогір’я, ідилічний куточок неторкнутої природи. До того як впала ніч, вони вийшли на веранду свого пансіону, щоб помилуватися непорушною водою озера. Меґі хотілося побачити велетенських плодоїдних кажанів-криланів, яких іще називали летючими лисицями, що, мов передвісники біди, описували у повітрі кола і вирушали туди, де можна було знайти поживу. На вигляд вони були потворні й огидні, але насправді — винятково боязкі, миролюбні істоти. У тому, як вони великими пульсуючими зграями рухалися у червонястому вечірньому небі, було щось чарівливе; Меґі ніколи не упускала можливості поспостерігати за ним із веранди в Хіммельхосі.
То було небесне блаженство — пірнути в м’яке прохолодне ліжко і не лежати непорушно, поки місце під тобою просякне потом, а потім обережно перекочуватися на інше місце, знаючи, що попереднє не встигне висохнути. Люк витягнув зі своєї валізи великий коричневий пакунок, видобув звідти жменю маленьких кругляшків і розклав на туалетному столику біля ліжка.
Меґі взяла один і уважно оглянула.
— Що це таке, заради Бога?
— «Привіт із Франції» — презерватив. — Люк вже забув про своє рішення два роки тому не казати Меґі про те, що він вживав заходів для запобігання вагітності. — Його я надіну на себе, перед тим, як в тебе увійду. Інакше трапиться дитина, а ми не можемо цього дозволити собі, поки не купимо власної маєтності. — Люк сидів голяка скраю ліжка, такий худючий, що випиналися кістки. Але його блакитні очі світилися. Він торкнувся руки Меґі, в якій вона тримала кондом. — Чекати недовго, Меґ, ми майже досягли свого, майже досягли! Клянуся — ще п’ять тисяч фунтів — і ми зможемо придбати найкращу землю, яка є на захід від Чартерс-Тауерс.
— Тоді вважай, що ти їх маєш, — спокійно відказала Меґі. — Я напишу листа єпископу Ральфу де Брикасару і попрошу його позичити нам цю суму. Відсотки з нас він не братиме.
— Ні за що у світі! — відрізав Люк. — Чорт забирай, Меґ, де твоя гордість?! Те, що ми маємо, ми заробляємо, а не позичаємо! Я ніколи й нікому ані гроша не заборгував, і не збираюся цього робити й тепер.
Та Меґі ледь чула його, люто вирячившись крізь яскраво-червоний серпанок, що оповив її свідомість. Ніколи в житті не була вона така зла! Шахрай, брехун, егоїст! Та як же він посмів скоїти таке — надурив із дитиною, змусив повірити, що збирається стати тваринником! А сам знайшов життєву нішу — між Арне Свенсоном та цукровою тростиною.