Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Звичайний мачете замалий для тростини, що росте в північному Квінсленді, — пояснив Арне. — Ти переконаєшся, що це іграшка що треба. Не забувай гострити її — і хай щастить.
І подався до своєї ділянки, а Люк залишився стояти з мачете в руці, на мить розгубившись. Потім він стенув плечима і заходився працювати. А через кілька хвилин збагнув, чому цю працю звалювали на рабів та представників примітивніших рас, недостатньо розумних для того, щоб додуматися до легших шляхів заробляти собі на життя. «Це приблизно те ж саме, що й овець стригти», — подумав він із сарказмом. Нагнутися, рубонути, випрямитися, міцно вхопити неповоротке стебло з важкою кроною, долонями зчистити листки, кинути додолу в акуратну купку, а потім знову нагнутися, рубонути, випрямитися, кинути до
Насадження тростини кишіли всілякими огидними та небезпечними істотами: щурами, сумчастими пацюками, тарганами, жабами, павуками, зміями, осами, мухами та бджолами. Тут було чимало живності, що мала здатність болюче кусатися або нестерпно жалити. Через це рубачі спочатку палили тростину, визнаючи за краще працювати з обсмаленими стеблами, аніж наражатися на небезпеки, що причаїлися в живих зелених заростях. Та навіть після спалення вони отримували укуси та порізи. Якби не чоботи, то ноги Люка були б у гіршому стані, ніж руки, хоча жоден рубач не користувався рукавицями. Річ у тім, що рукавиці уповільнювали роботу, а в цій справі час означав гроші. До того ж вдягати рукавиці вважалося серед рубачів чимось несолідним, ознакою зніженості та слабкості.
Коли сонце намірилося впасти за обрій, Арне оголосив зупинку роботи і підійшов до Люка подивитися, як той справлявся.
— Гей, чоловіче, у тебе непогано виходить! — гукнув він, схвально ляснувши Люка по спині. — Аж п’ять тонн. Для першого дня непогано.
До бараків було недалеко, але тропічна ніч впала так швидко, що коли вони дійшли до них, було вже темно. Вони скупчилися в спільній душовій, а потім, обмотавшись рушниками на таліях, понабивалися до бараків, де рубач-кухар, котрий чергував на кухні впродовж тижня, викладав на стіл гори страв, на приготуванні яких він знався найкраще. Того дня то був шніцель зі смаженою картоплею, булочки та пудинг із варенням. Робітники накинулися на страви, наче зграя голодних вовків, і жадібно зжерли все до найменшої крихти.
Обабіч довгого приміщення з гофрованого заліза тягнулися два ряди залізних нар, один напроти другого. Зітхаючи та клянучи тростину з винахідливістю, якій позаздрили б навіть погоничі, чоловіки падали голяка на простирадла з грубої невибіленої тканини, опускали протикомарну сітку — і мало не миттєво засинали, ледь видимі й безформні у своїх марлевих тентах.
Арне зупинив Люка.
— Дай-но погляну на твої руки. — Він уважно обдивився кровоточиві порізи, нариви та укуси. — Спочатку оброби їх антисептиком, а потім намасти оцією маззю. Ось тобі моя порада: змащуй руки кокосовою олією щовечора аж до скону. Маєш великі сильні руки, тож якщо твоя спина витримає, ти зможеш стати першокласним рубачем. За тиждень ти загартуєшся, і тоді не буде так боляче.
Кожен м’яз чудового Люкового тіла болів своїм власним болем; все, що він відчував, — це сильний біль, що мучив його, розтікшись по всьому тілу. Намастивши і замотавши руки, він розлігся на виділеному йому ліжаку, опустив протикомарну сітку з безліччю маленьких дірочок, що погано пропускали повітря, і заплющив очі. Якби він хоч трохи уявляв собі, що на нього чекає, то ніколи не став би витрачати сил на Меґі; вона перетворилася на збляклу, непотрібну та небажану ідею, покинуту на запиленій полиці далекого закутка його свідомості. Люк зрозумів, що поки він рубає тростину, його до неї не вабитиме.
Як і очікувалося, тиждень пішов у нього на те, щоб загартуватися та досягти того восьмитонного мінімуму, який вимагав Арне від членів своєї бригади. А потім Люк твердо вирішив перевершити Арне. Він хотів заробляти найбільшу частку грошей і, якщо можна, стати його партнером. Але більше за все йому хотілося, щоб на нього всі дивилися з такою ж побожністю, як і на Арне, бо Арне був чимось на кшталт божества: він зажив слави найкращого рубача в Квінсленді, а значить — і у світі. Коли суботнього вечора вони вирушили до міста, місцеві чоловіки змагалися наввипередки, хто більше виставить Арне пива та рому, а місцеві жінки вилися довкола нього, наче бджоли, що злетілися на мед. Між Люком та Арне було багато схожого. Обидва марнославні, вони були об’єктом жіночої
Для Люка в цій роботі були краса та біль, відчути які він, здавалося, чекав усе своє життя. Нахилятися й випрямлятися в отому ритуальному ритмі було наче брати участь у таємничому обряді, незрозумілому простим людям. Бо, як учив його пильноокий Арне, той, хто виконував цю роботу на бездоганно, ставав привілейованим членом елітарного робітничого прошарку; він міг нести себе гордо, де б він не був, знаючи, що майже кожен зустрітий ним чоловік не витримав би й дня на тростиновому полі.
Король Англії був не кращим за нього, і король Англії глибоко шанував би його, якби знав. Суперпрофесійний рубач тростини міг із поблажливим жалем дивитися на лікарів, юристів, писак-газетярів та фермерів. Рубати цукрову тростину так, як рубає її жадібний до грошей білий чоловік, — ось найвище досягнення.
Він сидів на краю свого ліжка, відчуваючи, як наливаються міцні, наче линва, м’язи його рук, дивився на зашкарублі, вкриті шрамами долоні, красиві довгі ноги і тихо вишкірявся. Чоловік, який не лише примудрився призвичаїтися до вишкірявся роботи, а й полюбив її, був справжнім чоловіком. «Цікаво, чи зможе король Англії похвалитися тим самим», — подумав Люк.
Меґі побачилася з Люком аж через чотири тижні. Щосуботи вона пудрила липкий від поту ніс, вдягала гарне шовкове плаття — хоча від нижньої спідниці та панчіх довелося відмовитися, як від знарядь пекельних тортур, — і чекала на свого чоловіка, а той так і не з’являвся. Енн та Людді Мюллери нічого їй не казали, а спостерігали, як щонеділі її пожвавлення блякло, наче в театрі ліхтарі, коли над порожньою сценою опускається завіса. Не можна сказати, що вона його хотіла, ні; річ у тім, що він належав їй, чи вона належала йому — хтозна, як це краще висловити. Коли Меґі уявляла собі, що він навіть не думає про неї, поки вона тут чекає на нього днями й тижнями, жодної хвилини про нього не забуваючи, то гнів, приниженість, жаль та пригніченість переповняли її. Хоч із якою огидою вона згадувала б про оті дві ночі в готелі, Люк принаймні став її першим мужчиною; і тепер Меґі страшенно жалкувала, що в ту ніч скрикнула від болю — краще б вона язик собі відкусила! Ось де криється причина, ясна річ. Її біль та страждання відштовхнули Люка від неї і зруйнували його власне задоволення. Від люті на нього через байдужість до її страждань Меґі перейшла до каяття, а потім взагалі в тому, що сталося, стала винуватити одну себе.
На четверту неділю вона й не думала чепуритися, а поралася в кухні босоніж, у шортах та майці, готуючи гарячий сніданок для Людді та Енн — недоречно, але раз на тиждень можна потішити себе. Зачувши на тильних сходах кроки, Меґі відволіклася від бекону, що сичав на сковорідці, й мовчки витріщилася на великого волохатого чолов’ягу, що завмер на порозі. Люк? Невже це Люк? Здавалося, він якийсь нелюдський, наче з каменю витесаний. Але статуя перетнула кухню, цьомкнула її в щоку і всілася за стіл. Вона ж розбила в сковорідку яйця і поклала туди ще трохи бекону.
Увійшла Енн Мюллер, чемно всміхнулася, хоча внутрішньо аж скипіла від злості на Люка: «Нещасний, що ти собі дозволяєш? Як можна так довго залишати без уваги молоду дружину?!»
— Я рада, що ви згадали про дружину, — сказала вона. — Виходьте на веранду, сідайте з Людді та зі мною снідати. Люку, допоможіть Меґі принести яєчню з беконом. А підставку з грінками я якось у зубах принесу.
Людвіг Мюллер народився в Австралії, але його німецьке походження виразно давалося взнаки: м’ясисте червоне обличчя, нездатне впоратися з одночасним впливом сонця та пива, квадратна сива голова та блідо-блакитні прибалтійські очі. Йому та його дружині надзвичайно сподобалася Меґі і вони вважали, що їм поталанило з такою хатньою робітницею. Особливо вдячний був Людді, бачачи, як пожвавилася і повеселішала Енн відтоді, коли від них пішла ота золотоволоса ясноока дівчина.