Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Тобі треба на деякий час поїхати і побути одній, Меґі. Відпочинь, попоїж і припини дратуватися. А коли повернешся, то, можливо, зможеш переконати Люка купити ферму негайно, а не балачки балакати. Знаю, ти його не кохаєш, але впевнена, що коли він хоч трохи докладе зусиль, ти можеш стати з ним щасливою.
Сірі очі Меґі були однакового кольору з дощем, що стояв стіною довкола будинку; їм довелося кричати, щоб почути одна одну крізь оглушливий гуркіт води по даху.
— Але в тім то й річ, Енн! Коли ми з Люком поїхали на відпочинок до Атертона, я зрозуміла там нарешті, що він не кине свою тростину, допоки матиме достатньо сил нею займатися! Він любить життя, справді любить. Йому подобається приятелювати з чоловіками так само сильними й незалежними, як він сам, подобається переїжджати з місця на місце. До мене
Меґі роздратовано поглянула на гримучий дах веранди, немов утомившись кричати.
— Не знаю, Енн, чи вистачить мені сил пережити самотність і бездомність іще років із десять-п’ятнадцять. Чи скільки там піде часу на те, щоб Люк виснажився. Тут мені з вами так гарно! Мені не хочеться, щоб ви гадали, наче я невдячна. Але мені потрібна домівка! Я хочу, щоб Джастина мала братів та сестер, хочу витирати від пилу власні меблі, хочу пошити штори на власні вікна, готувати власні харчі для власного чоловіка. Ой, Енн! Я звичайнісінька жінка; я неамбітна, неосвічена і не надто розумна, і ви це чудово знаєте. Все, що мені потрібно, — це чоловік, діти та власна домівка. І щоб мене хоч трішки кохали!
Енн дістала хустку, витерла очі й спробувала всміхнутися.
— Ми з тобою такі сентиментальні! Але я розумію тебе, Меґі, прекрасно розумію. Я одружена з Людді вже десять років, і це єдині по-справжньому щасливі роки мого життя. Коли мені було п’ять років, у мене трапився дитячий параліч, і я стала такою, яка є тепер. Я була переконана, що на мене ніхто навіть не погляне.
І, Бог тому свідок, на мене й справді ніхто не дивився. Коли я познайомилася з Людді, я заробляла на життя вчителюванням. Він був на десять років молодшим, тому я не сприйняла всерйоз його слова, коли він сказав, що кохає мене і хоче зі мною одружитися. Це ж так жахливо, Меґі, — зруйнувати життя молодому хлопцю! П’ять років я так мучила й принижувала його, що й уявити собі важко, та він однаково повертався за новою порцією моїх примх. Тож я вийшла за нього заміж, і я щаслива. Людді каже, що він теж щасливий, але я не впевнена. Йому довелося відмовитися багато від чого, включно з можливістю мати дітей, і тепер він на вигляд старший за мене, бідолаха.
— Це життя, Енн. І клімат.
Дощ припинився так само раптово, як і почався; вигулькнуло сонце, в оповитих парою небесах буйно розквітли райдуги, а з-за гнаних вітром хмар забовваніло фіолетове громаддя гори Бартл-Фрер.
Меґі знову озвалася.
— Я поїду. Я вдячна вам за те, що ви це придумали; можливо, така подорож — це те, що мені потрібно найбільше. Але ви впевнені, що Джастина не завдаватиме вам клопоту?
— Заради Бога, ні! Людді все продумав і розрахував. Анна Марія, яка працювала у нас до тебе, має молодшу сестру, Анунціату, яка хоче заробляти доглядом за дітьми в Таунсвілі. Але шістнадцять їй виповниться лише у березні, а за кілька днів вона закінчує школу. Тому поки тебе не буде, вона перебереться до нас. Анунціата також прекрасна мати-доглядачка. Бо клан Тесор’єро має багато малих дітей.
— Острів Метлок… А де це?
— Поблизу протоки Вітсандей на Великому Кораловому Рифі. Це надзвичайно тихий і усамітнений острів, здається, здебільшого туди їздять молодята на медовий місяць. Ти, мабуть, чула про таке: котеджі замість центрального пансіонату. Тобі не доведеться обідати у переповненій їдальні й виявляти ввічливість до людей, із якими навіть говорити не хочеться. А в цю пору року він майже безлюдний через небезпеку літніх циклонів. Мокрий сезон — не проблема, але чомусь ніхто не любить їздити на Риф улітку. Можливо, тому що більшість відвідувачів Рифа є мешканцями Сіднея та Мельбурна, а влітку їм і вдома гарно, тож нікуди їхати не треба. Зате в зимові місяці — червень, липень та серпень — вони бронюють там будиночки наперед на кілька років.
13
В
Але мандрівка вийшла зовсім інакшою — судно ковзало гладенькою, як скло, поверхнею води, до того ж їй було двадцять шість, а не десять. То був час між циклонами — море виявилося спокійне й зморене. Хоча була приблизно дванадцята дня, Меґі схилила голову і спала без снів, аж поки стюард не розбудив її о шостій наступного ранку, принісши чашку чаю та тарілочку з солодким печивом.
На палубі вона побачила перед собою нову Австралію, цього разу знову інакшу. У високому безбарвному чистому небі зі східного краю океану повільно підіймалося перлово-рожеве світіння; потім над обрієм з’явилося сонце і світло втратило первозданну червоність — почався день. Корабель безшумно линув океанськими водами, майже безбарвними, без всякого відтінку, такими прозорими, що за бортом було видно на глибину кількох сажнів — пурпурові гроти та обриси риб, що проносилися повз них. На відстані океан здавався зеленувато-аквамариновим, із темно-пурпуровими плямами там, де дно вкривали водорості або ж корали, а звідусіль виднілися безліч островів із діамантово-білим піском та пальмами на берегах; вони виринали з поверхні води так спонтанно — наче кристали в кварці. Траплялися гористі острови з джунглями, а також пласкі зарослі чагарниками острови, ледь помітні над поверхнею води.
— Оці пласкі утворення — це справжні коралові острови, — пояснив хтось із членів команди. — Якщо вони мають форму кола і лагуну всередині, то їх звуть атолами; якщо ж це пагорбок рифа, що піднявся над морем, то їх звуть рифами, або ж острівцями. Гористі острови є вершинами підводних гірських кряжів, але їх теж оточують коралові рифи, і вони теж мають у собі лагуни.
— А де розташований острів Метлок? — спитала Меґі.
Матрос якось дивно поглянув на неї: одинока жінка їде на острів для відпочинку молодят — явне протиріччя.
— Ми у протоці Вітсандей, потім візьмемо курс на тихоокеанський край Рифу. Океанський бік острова Метлок зазнає ударів величезних хвиль, які, пройшовши кількасот миль із далеких тихоокеанських просторів, накочуються на нього, немов швидкісні експреси, ревучи так, що ви навіть думок своїх не чутимете, не те що слів. Можете уявити собі кількасотмильну подорож на одній хвилі? — Чоловік задумливо присвиснув. — До Метлоку ми підійдемо на заході сонця, мадам.
І за годину до заходу сонця маленьке суденце наблизилося до острова, натужно долаючи відплив прибійної хвилі, яка, немов величезна стіна, бовваніла на сході в туманному небі. Хитлява пристань на тоненьких палях тягнулася з півмилі через оголений відпливом риф, за яким виднілася скеляста берегова лінія, яка не вписувалася в уяву Меґі про тропічний рай. Літній чоловік, що чекав на пристані, допоміг їй зійти і забрав у моряка її валізи.
— Здрастуйте, місіс О’Ніл, — привітався чоловік. — Мене звуть Роб Волтер. Сподіваюся, що все ж таки ваш чоловік зможе приїхати. В цю пору року тут немає з ким спілкуватися, бо Метлок — це здебільшого зимовий курорт.
Вони рушили разом хиткою дощатою конструкцією; оголений корал розжарено червонів у променях призахідного сонця, а грізний океан, відступаючи, лишав на згадку про себе красиву червонясту піну.
— Приплив скінчився, інакше ваша подорож видалася б набагато важчою. Бачите отой туман на сході? То край Великого Коралового Рифа. Тут, на Метлоці, ми висимо на волосинці — ви невдовзі відчуєте, як увесь острів стрясається, коли там гупають хвилі. — Він допоміг Меґі сісти в авто. — Це навітряний бік острова — дещо незатишний та непривітний, еге ж? Але то ви ще підвітряного боку не бачили! То взагалі караул, скажу я вам.