Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Меґі в котеджі на острові Метлок.
— Де-де?
— На острові Метлок. Це курорт побіля протоки Вітсандей, задуманий як усамітнене місце відпочинку, де забезпечують повну приватність відпочивальників. До того ж о цій порі року там ані душі. — І, не втримавшись, додала: — Не турбуйтеся, там вас ніхто не побачить і не впізнає.
— От заспокоїли! — Він потихеньку зняв малу з руки і подав її Енн. — Дякую, — сказав Ральф і попрямував до сходів. А потім повернувся і зворушливо-благальним тоном додав: — Ви помиляєтеся. Я хочу побачитися з нею і все. Я ніколи не втягну Меґі у щось таке, що поставить під загрозу її безсмертну душу.
— Або ж вашу, еге ж? Тоді краще йдіть
— А що, як Люк заявиться?
— Жодного шансу. Він подався до Сіднея і не повернеться аж до березня. Про те, що Меґі на острові Метлок, він міг дізнатися лише від мене, а я йому не сказала, ваша милість.
— То Меґі чекає на Люка?
Енн криво всміхнулася.
— Та ні, Боже збав.
— Я не завдам їй шкоди, — ще раз затято мовив священик. — Мені хочеться ненадовго її побачити, от і все.
— Я добре розумію вас, ваша милість. Але факт є факт: якби ви хотіли більшого, то завдали б їй значно менше шкоди, — сказала Енн.
Коли на дорозі зачмихав автомобіль старого Роба, Меґі сиділа у себе на веранді; вона підняла руку, подаючи сигнал, що все у нормі і їй нічого не потрібно. Він зупинився у звичному місці, щоби розвернутися, але раптом якийсь чоловік у шортах, сорочці та сандалях вигулькнув із авто з валізою в руці.
— Бувайте, пане О’Ніл! — гукнув Роб і від’їхав.
Та Меґі ніколи не переплутає Люка О’Ніла з Ральфом де Брикасаром. То був не Люк, навіть у вечірніх сутінках і на такій відстані вона не могла помилитися. Вона отетеріло підвелася, а Ральф де Брикасар рушив до нею по дорозі. Він вирішив, що вона потрібна йому, бо з якої ще причини він приїхав би сюди та ще й видав себе за Люка О’Ніла?
Здавалося, все в її тілі зупинилося: і ноги, і серце, і розум. Це Ральф, він приїхав по неї, то чому ж вона нічого не відчуває? Чому вона не кинулася назустріч у його обійми, геть забувши про все інше? Це був Ральф — усе, що вона завжди хотіла від життя; хіба ж вона не намагалася цілий тиждень викинути цей факт із своєї голови? Чорти б його забрали, цього Ральфа! Ну чому, скажіть, будь ласка, він приперся саме тоді, коли їй майже вдалося викинути його зі своїх думок, хоча й не зі свого серця?! О, знову все спочатку! Спантеличена, зла і спітніла, вона заціпеніло стояла й чекала, поки граціозний силует наблизиться до неї.
— Привіт, Ральфе, — сказала вона, стиснувши зуби і не дивлячись на нього.
— Привіт, Меґі.
— Занось свою валізу. Хочеш гарячого чаю? — І вона, не озирнувшись, пройшла до вітальні.
— Та не відмовився б, — відповів Ральф так само неприродним заціпенілим тоном, як і вона.
Пройшовши за нею в кухню, він дивився, як Меґі увімкнула електричний чайник, налила у напарник гарячої води з-під крана над раковиною і заходилася виймати з буфета чашки та тарілочки. Вона подала йому велику п’ятифунтову бляшанку з печивом, він взяв звідти дві жмені смакоти і поклав на тарілку. Чайник закипів, Меґі вилила гарячу воду з запарника, поклала розсипного чаю і залила окропом. Потім вона взяла тарілку з печивом та чайник і пішла до вітальні, а Ральф рушив слідком із чашками та тарілочками.
Усі кімнати в котеджі були спарені — вітальня з одного боку сполучалася зі спальнею, а з протилежного — із кухнею, за якою була ванна. Таким чином, будиночок мав дві веранди, одна з яких виходила на дорогу, а друга — на пляж. Це означало, що і Меґі, й Ральф мали можливість кудись дивитися,
Вони пили чай у повній тиші, навіть не доторкнувшись до печива; а після чаю тиша тривала — він несміливо поглядав на неї, а вона відвертала погляд, вдаючи, що уважно розглядає невеличку пальму, яка колихалася під вітром біля веранди з боку дороги.
— Що сталося, Меґі? — спитав він так ніжно, що її серце несамовито тьохнуло і ніби померло від власного болю, знову почувши те саме запитання дорослого чоловіка до маленької дівчинки. Він приїхав на острів аж ніяк не для того, щоб побачитися з жінкою, ні. Він приїхав побачитися з дівчинкою. Він любив у ній дівчинку, а не жінку. Бо жінку він зненавидів, як тільки вона з’явилася на світ.
Вона поволі обернулася й поглянула на нього поглядом — ошелешеним, обуреним, шаленим: та як він сміє, навіть тепер, навіть після всього, що сталося! Час немов заціпенів на місці, а вона все дивилася й дивилася на нього, і Ральф нарешті побачив, ошелешено затамувавши дух, в оцих чистих і прозорих очах, очах Меґі, не дівчинку, а дорослу жінку. В очах Меґі!
Він не покривив душею, сказавши Енн, що хотів побачитися з нею, і не більше. Так, він кохав Меґі, але приїхав до неї не для того, щоб стати коханцем, а щоб побачитися, поговорити, залишитися їй другом, спати самому на кушетці у вітальні, вкотре намагаючись докопатися до першопричини свого одержимого захоплення нею, сподіваючись, що коли він таки добереться до кореня тієї проблеми і витягне його на світ Божий, то тоді, можливо, знайде в собі духовні засоби для його викорінення.
Йому було непросто звикнути до Меґі з грудьми, талією та стегнами, але він змусив себе призвичаїтися до цих реалій, бо коли поглянув у ці очі, то побачив, що там, немов кружальце світла у вівтарному світильнику, сяяла його колишня Меґі. Розум та душа, від притягальної сили яких він так і не зміг звільнитися відтоді, як зустрів її, розум і душа, що і досі не змінилися у цьому тілі, що зазнало таких неприємних змін. І поки Ральф бачив у очах підтвердження існування отієї колишньої Меґі, він мирився з її тілом, що так змінилося, і намагався вгамовувати свій потяг до нього.
І він, приписуючи їй власні бажання та мрії, ніколи не сумнівався в тому, що вона відчувала до нього те саме, хотіла того самого, аж поки Меґі не накинулася на нього, немов скажена кішка того дня, коли народилася Джастина. Та навіть тоді, коли обурення й біль уляглися в його душі, він пояснив собі ту поведінку болем, який їй довелося пережити, болем більше душевним, аніж фізичним. А тепер, побачивши її нарешті такою, якою вона стала, він до секунди пригадав мить, коли Меґі скинула оболонку дитини і вдягнула оболонку жінки, — на кладовищі Дрогеди після іменин Мері Карсон. Тоді він пояснив їй, що не зможе виявляти до неї особливої уваги, бо люди подумають, що вона цікавить його як жінка. Меґі поглянула на нього якось дивно, він не зрозумів того виразу; вона відвернулася, а коли повернулася до нього знову, то той вираз зник. Тепер Ральф розумів, що відтоді Меґі бачила його в іншому світлі; вона поцілувала його не через скороминущу слабкість, щоб потім уявляти його таким, яким уявляла раніше. А саме це він і зробив — уявляв її маленькою дівчинкою. Він підтримував свої ілюзії, плекав їх, пристосовував якомога зручніше до свого незмінного способу життя, носив їх, наче волосяницю. А вона живила свою любов до нього цілком дорослими жіночими мріями.