Ті, що співають у терні
Шрифт:
Він мусив визнати, що фізично бажав її відтоді, як вони вперше поцілувалися, але це бажання не обтяжувало його так, як кохання до неї; він бачив і перше, і друге як окремі речі, а не грані одного явища. А вона, бідолашна, навіть не думала відділяти кохання від фізичного бажання.
Якби був хоч якийсь спосіб дременути з острова Метлок, він утік би, як той Орест, що накивав п’ятами від Евменід. Але він не міг покинути острів, і мав хоробрість залишатися біля неї, а не блукати у нічній темряві. «Що ж я можу вдіяти, як виправити ситуацію? Я й справді кохаю її! А якщо я кохаю її, то це через те, якою вона є тепер, а не якою була в дитинстві. Я завжди любив у ній саме прояви жіночності, а також те, як вона мужньо несе свій хрест. Тому, Ральфе де Брикасар, зніміть ваші шори і бачте її такою, якою вона є насправді, а не такою, якою вона була колись давно. Шістнадцять років тому, шістнадцять неймовірно довгих років…
А вона й досі дивилася йому в очі, і її очі наповнювалися соромом і приниженням, та коли мінливий калейдоскоп виразів на обличчі Ральфа змінився виразом розпачу й жалю, Меґі, здавалося, збагнула глибину своєї помилки, увесь її жах. Ба більше: вона збагнула, що він усвідомлює її помилку.
Тікай, Меґі! Тікай звідси, поки маєш ту дещицю власної гордості, яку він тобі залишив! Щойно з’явившись, ця думка підштовхнула її до дії, і Меґі скочила з крісла і кинулася навтьоки.
Та не встигла вона добігти до веранди, як він спіймав її, й інерція пориву крутнула Меґі до нього так сильно, що Ральф аж заточився. Вмить усе втратило значення — і жорстока битва за власну душевну цілісність, і тривале придушення бажання силою волі… За якусь мить він немов прожив кілька життів. Вся та приспана і загнана всередину сила тільки й чекала на детонацію від тілесного дотику, щоб вибухнути хаосом, у якому інтелект ставав рабом пристрасті, а воля розуму повністю підкорялася волі тіла.
Ковзнули догори її руки, оповиваючи йому шию, він обхопив її за спину і судомно притиснув до себе; потім нагнув голову і намацав ротом її губи, припав до них. Її рот більше не був небажаним і непотрібним спогадом, він став цілком реальним; Меґі ж вхопилася за нього так, немов боялася відпускати, вхопилася так міцно, що аж руки заніміли; вона здавалася Ральфу темною, мов ніч, у його свідомості переплуталися спогади й пристрасть, небажані спогади і небажана пристрасть. Роками він прагнув цього, прагнув її — і заперечував її владу над собою, відлякував від себе навіть думку про те, що вона — жінка!
Він поніс її до ліжка, чи вони до нього підійшли? Йому здавалося, що таки поніс, але він не був певен; пам’яталося лише, що вона лягла і він ліг, він торкається руками її шкіри, вона торкається руками його шкіри… О, Боже! Меґі, моя Меґі! Як же могли вони від самого дитинства виховувати мене у думці що це осквернення?
Час припинив цокати і поплив, перекочуючись потоком, аж поки не втратив свого значення, залишивши тільки глибину виміру ще більшу за глибину реального часу. Ральф відчував її — і не відчував, він не сприймав Меґі як окреме єство, бажаючи повністю й остаточно зробити її частиною самого себе, прищепою, яка стане ним самим, а не таким собі симбіозом, який дасть їй право на власну окремішність. Тепер у його свідомості назавжди залишаться ці виступи грудей, живота, сідниць, ці складочки та впадини між ними. Вона була створена для нього, бо він сам її створив, цілих шістнадцять років формував її, сам цього не знаючи, а ще менше знаючи — навіщо. Він геть забув, що колись покинув її, зрадив, що другий чоловік підвів її до завершальної стадії того, що він започаткував для себе, і завжди призначав лише для себе, бо вона була його падінням, його злетом, його творінням. То був сон, від якого він більше ніколи не прокинеться, ніколи, допоки він — чоловік із чоловічим тілом. Милосердний Господи! Я знаю, знаю! Я знаю чому зберігав її у своїй свідомості як образ, як дитину довго після того, як вона виросла й перестала бути і тим, і другим, але ж чому я мусив дізнатися про це саме таким чином?
Бо нарешті він збагнув, що той, ким він намірявся стати, не був людиною. Ніколи. А чимось набагато більшим, таким, що виходить за межі долі звичайного чоловіка. Та зрештою ось вона — його доля, він тримає, вона тремтить від насолоди й пристрасті, запалена ним, мов сірник, ним, її чоловіком.
Я чоловік, я мужчина, віднині й назавжди. Любий Боже, навіщо ж ти приховував це від мене?! Я людина, я ніколи не стану Богом, то була ілюзія, то було життя в пошуках божественної суті. Невже ми всі однакові — священики, що прагнуть бути Богом? Ми зрікаємося
Оповивши її руками, він поглянув очима, повними сліз, на непорушне, слабко освітлене обличчя, спостерігаючи, як трояндовий бутон її вуст судомно розкрився, охнув і застиг безпорадним «о», приголомшений досі незнаним відчуттям безконечної насолоди. Її руки та ноги огортали його, немов живі линви, що прив’язували її до нього, мучили його своїм гладеньким шовковистим дотиком; він поклав підборіддя їй на плече, притулився щокою до її ніжної гладенької щоки і весь віддався виснажливому шаленству з несамовитістю чоловіка, що став до бою з власною долею. Його розум паморочився, плутався, став непроглядно темним і навдивовижу яскравим; на мить йому здалося, що він потрапив на сонце, але потім яскравість зблякнула, посіріла і зовсім згасла. Ось що це таке — бути чоловіком. Але не це було першопричиною болю. Біль крився у завершальній миті, в розпачливому усвідомленні порожнечі: екстаз скороминущий. Йому несила було відпустити її тепер, коли вона належала йому. Тож Ральф вчепився в Меґі, немов потопельник за тріску в бурхливому морі, й невдовзі, знову виштовхнутий на поверхню уже знайомим емоційним піднесенням, ще раз віддався тому незбагненному, що зветься покликанням чоловіка і його долею.
«Що таке сон?» — подумала Меґі. Благословення, перепочинок від життя, відлуння смерті чи неминуча прикрість? Чим би він не був, Ральф поринув у його стихію, і лежав, поклавши на неї руку і притиснувшись головою до її плеча, він навіть уві сні не бажав її відпускати. Меґі теж була зморена, але не дозволила собі заснути. Чомусь їй здавалося, що коли вона послабить хватку у власній свідомості, то не знайде Ральфа поруч, коли знову прийде до тями. Вона зможе поспати згодом, коли він прокинеться і його прекрасні вуста прошепочуть перші слова. Що він скаже їй? Пожалкує, що дав волю пристрасті? Чи стала вона для нього насолодою, через яку було варто йти на такий крок і наражатися на небезпеку? Ральф стільки років боровся зі своїм почуттям, змусив і її боротися з ним, і тепер їй не вірилося, що він нарешті склав зброю, але вночі, в розпал болісного екстазу він сказав їй таке, що стерло, згладило той факт, що він так довго заперечував її і відмовлявся від неї.
Меґі була на вершині щастя, ще ніколи в житті не почувалася вона такою щасливою. З тієї миті, коли Ральф відтягнув її від дверей, то була поема плоті, мистецький витвір із рук, пальців, спин і всепоглинаючої насолоди. Я народжена для нього і тільки для нього… Ось чому з Люком я була такою нещасною! Винесена за межі чутливості хвилею пристрасті, вона зберегла здатність думати лише про те, що дати Ральфу все, що вона може, є важливішим за саме життя. Він ніколи не пожалкує про це, ніколи. О, його болісна насолода! Були моменти, коли їй здавалося, наче вона сама могла її відчувати разом із ним, наче те відчуття було її власним. І це тільки посилювало її щастя; була в його болю й екстазі якась справедливість та істина.
Він прокинувся. Меґі зазирнула в його очі й побачила в їхній блакиті ту саму любов, яка зігрівала і надавала сенс її життю ще з дитинства, а окрім любові — величезну приховану втому. Не змореність тіла, а стомленість душі.
Ральф думав про те, що ніколи в житті не прокидався він іншою людиною в тому самому ліжку; в певному сенсі це відчуття було навіть інтимнішим за статевий акт, який цьому відчуттю передував, воно немов підкреслювало їхній емоційний зв’язок, його вірність їй. Легкий та порожній, немов навколишнє повітря, що спокусливо насичували запахи моря та пронизана сонцем рослинність, Ральф трохи подрейфував на крилах іще одного відчуття свободи: полегшення від того, що він відмовився від обов’язку боротися з нею, насолоду від миру після поразки у тривалій, неймовірно кривавій війні й від усвідомлення того, що ця поразка виявилася набагато приємнішою, аніж військові дії.
«Але я таки довго і досить успішно протистояв тобі, Меґі! Та врешті-решт не твої скалки мені доведеться склеювати докупи, а власні шматки, що розлетілися навсібіч. Ти з’явилася у моєму житті для того, щоб показати, якою фальшивою та претензійною є гординя такого священика, як я. Немов Люцифер, я прагнув до того, що належить лише Богу і йому одному, і, подібно до Люцифера, я впав. Я був благочестивий, слухняний, а до появи Мері Карсон — навіть бідний. Але до сьогоднішнього ранку я ніколи не відчував приниження і покірливості. Любий Боже, якби вона нічого не значила для мене, мені було б дуже легко все це знести, але інколи мені здається, що я люблю її навіть більше, аніж Тебе, і це також є частиною Твоєї кари. Щодо неї я не маю сумнівів. Щодо Тебе? А хто Ти? Спритний трюк, фантом, дотепний жарт. Як я можу любити жарт? Та я таки люблю».