Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Амбітний.
— Ну. Він втовкмачив собі, що коли я почну бувати в товаристві багатих і знаменитих, то хтось із них відкриє мене, як славетного бізнесмена Немчицького. Улюблений приклад мого тата. Коли я приїжджаю на свята й нарікаю на скруту, то завжди чую: «Сину, Немчицький теж тепер нарікав би, якби якогось дня не спіткав на тенісних кортах багатого спонсора, котрий допоміг йому стартувати».
— А ти що?
— А я завжди відповідаю: «Тату, спочатку я мусив би зустріти в дієтичній їдальні одного
Одинадцяте
Перша вільна неділя від початку літа. Тож їздимо клусом третю годину поспіль доріжками й стежинами понад рікою. Шкатула перестав лякатися пляшок, папірців від морозива і навіть шелестких поліетиленових пакетів. Він уже втратив надію, що ми повернемося на підвечірок до стайні, і слухняно дріботить за Качком. Мацек втратив надію, що я буду правильно англезувати, тож тільки час од часу нагадує про п’яти. А я намагаюся відвернути увагу від своїх ніг, засипаючи його питаннями:
— Скажи мені, Мацеку, чому ти не звертаєшся до Болека на ім’я?
— Бо він стоїть вище від мене за ієрархією. Було б дивно, якби санітар «тикав» до лікаря. Має бути якийсь порядок чи ні?
— Але до Рисека ти звертаєшся на «ти».
— Бо з Рисеком інакше не можна. Ти ж знаєш, який він є — це свій хлопець. П’яти, Ягодо!
— А Болек не свій?
— Свій, але Рисек одразу мене попередив, що якщо я не перестану триндіти про ієрархію й пошанівок, то вилечу з великим тріском. Тож я переламав себе і зробив належні висновки. Не випростовуй так ноги, бо Шкатула подумає, що ти хочеш зупинитись.
— Але в мене вже болять коліна.
— Я не вірю в цей біль, дівчино. Якби ти зробила двісті присідань, то лише тоді могла б нарікати на коліна.
— А ти робиш стільки?
— Певно, щодня. А крім того, інші вправи, для різних груп м’язів. І не бідкаюся, що болить.
— Ти береш якісь препарати?
— Стероїди? Тепер уже ні. Я чистий, як скатертини моєї старої. Але траплялося. Розумієш, напочатку людині невтерпець, вона хоче швидко досягти приросту маси.
— Це звучить, як аграрна програма з годівлі свиней.
— Тільки що у свиней розходиться в жирі, а в нас у безжировому прирості. Ну я і штрикав собі «омку». Тобто омнадрен в уколах, — пояснив він. — До того ж метанабол. Шість-вісім таблеток на день. Обидві ті гидоти значно підвищують ризик раку простати. Але який чоловік мого віку боїться раку? В «качалці» таких немає. Туди ходять самі стоїки.
— Поза тим, видиво раку нереальне…
— А наслідки упакування пива якнайреальніші, — закінчив Мацек, поплескуючи себе по животі.
— Тоді чому ти відмовився від препаратів?
— Бо в мене росли цицьки. А жоден чоловік не винесе такої зневаги.
Ми
— Заходьте швидко, бо зараз у мене буде годування, — сказав він замість привітання, відчиняючи двері.
— Ти ж казав, що малий у таборі, — здивувався Болек.
— Бо він там і є. Я буду годувати Андульку. Через десять хвилин.
— А що це так блимає? — Я показала пальцем на зелену лампочку над дверима.
— Сигналізація, — пояснив Болек. — Дає тобі час забратися геть. Бо потім тебе спопеляють лазери, вигадливо замасковані в панелях.
— Батьки мого чаювальника теж мали таку сигналізацію, — кинула я, витираючи сандалії, — але змушені були від неї відмовитися. Варто було залетіти мусі, як вона вже заливалася на весь будинок.
— Тепер є кращі сигналізації, — сказала Юлька. — Ти можеш регулювати рівень чутливості.
— Коли багато мух, треба вмикати третій, — з усміхом додав Рисек.
Ми проминули хол, оздоблений фантастичними пастелями.
— Це ти малював?
— Болек. Але моїми пастельками, — похвалився Рисек. — Ти ними ще користуєшся?
— Не маю часу, — буркнув Болек. — Коли я працюю понад триста годин у місяць, важко знайти час на розвиток хобі.
— Не переймайся, старий. У тебе ще буде час. А ті пастельки можуть чекати і двісті років.
— Пастельки так, а я навряд.
— О Боже! — я завмерла проти величезної дерев’яної скульптури, що зображала сумного ангела. — Невже це…
— Антек Кілер, наш старий друзяка й працівник «швидкої». Цього ангелочка він вирубав сокирою під час одного з чергувань.
— Пам’ятаю, випала якось така спокійна ніч. Усі дрімали, навіть Ядзя, — згадав Мацек. — Рано прокидаємося, протираємо очі, а за вікном замість старої липи стоїть крилатий ангел. Обіч хропе Антек, а біля нього сокира, ще тепла.
— Ядзя прибігла до мене з криком, — підхопив Рисек. — Я натягнув штани й чимдуж до Антека — упевнитися, чи він живий. Буджу його й питаю, що трапилось. А він розплющив одне око й каже: «Рисю, я не годен був заснути й подумав, що коли трохи порубаю дрова, то мене попустить».
— І він так одразу витесав ангела?
— Певно, що ні, — зізнався Рисек. — Спочатку він зрубав липу. Це відібрало в нього годинку, але злість не відпускала.
— Яка ще злість?
— Величезна, Ягідко. На все. На невдалий голодний страйк середнього медперсоналу. На обіцянки міністра. На дражливі сутички зі страховими компаніями. Тож він подивився на стятий стовбур, ухопив сокиру й заходився тесати. Так і висік ангела-хоронителя.
— Хоронителя?
— Розумієш, якби він не почав тоді різьбити, то міг би зарубати якогось пацієнта. І була б трагедія. А так народився художник, — пояснив Мацек.