Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Але я вже забув, що хотів сказати, — зізнався він. — Я і справді волію перенести це на інший час.
Не буду змушувати чолов’ягу сидіти до кінця сеансу, якщо за кілометр видко, що він труситься зі страху. Він пообіцяв зателефонувати, стукнув підборами і втік. Я запросила Альдону у фотель.
— Я більше цього не винесу, — повторила вона. — Ти мусиш сказати Войтекові все, що про це думаєш.
— Тобто що?
— Що він не повинен занедбувати дружину й дітей. Що треба скосити траву й закінчити викладати
— Що ще?
— Наразі тільки це. Зараз я його покличу, і ви щиро собі порозмовляєте.
Щиро й від чистого серця, з урахуванням усіх побажань Альдони.
— А він тут? — здивувалась я.
— Чекає на вулиці. Трохи напуджений. Ну ти ж розумієш, який це сором для здорового чоловіка ходити до психолога. Я ледве його намовила. Але трохи порипіла, і він здався.
— То запроси його сюди.
Десять хвилин опісля я сиділа навпроти худорлявого чоловіка з пожовклою втомленою шкірою.
— Здається, ви любите спілкуватися в чаті, — почала я.
— Через «аську», — спростував він. — Але люблю. Навіть дуже.
Хіба не ліпше розмовляти з людьми безпосередньо, а не за допомогою машин? Я хотіла задати йому таке питання, але яке я маю право вирішувати, котра з двох розмов краща, вартісніша чи щиріша?
— А що вам дають ті розмови?
— Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.
— Тобто в подружньому житті?
— В усьому, — зітхнув він. — Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… — Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. — Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.
— Сенс життя?
— Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!
— Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.
— Або в Інтернеті, — додав він і мляво всміхнувся.
— Є навіть така теорія щастя, яка стверджує, що після тридцяти ми маємо бажання робити те, що не вдалося спробувати раніш. І ми набуваємо досвіду, пробуємо. Працеголіки кидають свою фірму, вирушають у самотню подорож на яхті довкола світу. Зразкові домогосподарки обертаються на барних метеликів, а рокери, котрі досі безтурботно сіяли свої гени по цілому світі, на якнайтурботливіших батьків.
— І вони щасливі?
— Деколи. Але частіше доходять
Шосте
— Важкий випадок, еге ж? — кинула Юлька, краючи овочі для салату.
— Можна назвати це синдромом нездійснених мрій. Поширена проблема в наш час. Чоловік Альдони не є кимось винятковим.
— Цікаво, — втрутився Болек. — Несповнені мрії в добу, коли майже все можна купити в найближчому гіпермаркеті. Або на ринку.
— А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.
— І що? — пожвавився Мацек.
— Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.
Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.
— Слухаю! — запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.
— Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…
— Чапси, — виправила вона мене. — Розмір ноги?
— Двадцять третій.
Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.
— Інакше кажучи, тридцять сьомий, — виправилась я дещо тремтячим голосом.
— Я мала на увазі об’єм литки.
— Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, — гадала я, дивлячись на свої ноги.
— Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. — Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. — Ці будуть впору. Прошу поміряти.
Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.
— Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.
— Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, — заіржала вона. — Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, — тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».
— Наразі так… — пробелькотіла я. — Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.
— Тобто?
— Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, — похвалилась я.
— А шолом?
— На це перше заняття я одягла зимову шапочку.
— Бажаю вам відваги.
— Це була товста шапка. Штибу вушанки, — почала пояснювати я.
— Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, — підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. — То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?
— І це була твоя помилка, — сказав Болек. — Якщо ти хочеш чогось навчитися, не починай від відвідування спеціалізованої крамниці. Вона зможе відштовхнути будь-якого початківця.