Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Справді, от тільки…
— Болек казав, що ти просиджуєш у них кілька годин на день.
— О Боже, тоді я більше не буду.
— Не треба робити такі налякані очі, Ягодо. Це був комплімент. Ком-плі-мент. Болек хвалився, що ти забездурно сидиш і всіх вислуховуєш замість таляпати ногами в Зеленці. Тож я подумав, що ти могла б робити це за гроші.
— Я й сама не знаю, — відповіла я, нервово гризучи олівець. — Ви маєте такі заборгованості…
— Як і вісімдесят відсотків лікарень у цій державі. Однією ставкою менше чи більше
— Але чому?! — вразилась я.
— Бо я знаю, що воно того варте, — він швидко глипнув на мене. І зразу переключився на відкорковану бляшанку. — Я можу піти на такий ризик.
Проблема в тому, чи можу це я. Сама думка про те, що я отримую щось від незнайомої людини, пробуджує в мені рефлекс утечі на інший континент.
— Принаймні пообіцяй мені, що спробуєш. Один місяць, Ягодо, добре? Ну то я страшенно тішуся, що ми домовилися. — Він подав мені руку, а я почула себе так, як багато років тому, коли одержала незаслужену «п’ятірку».
Увійти до аудиторії, всміхнутися, витягти білет. Короткі роздуми. Після чотирьох речень я виявила, що екзаменатор вписує мені до заліковки «п’ятірку». З переляку почала затинатися.
— Не варто так переживати, пані Ягодо. Адже я бачу, що ви знаєте, а мене вже нудить на самий звук прізвища Юнг. — Він закрив заліковку. — Ну то бажаю вам вдалої сесії і до побачення за рік, на виховній психології.
Я вийшла, сповнена почуття провини.
— Я не люблю нічого одержувати надурняк, — пояснила я Моніці.
— Ягодо, подивися на це інакше. За тиждень докори сумління розвіються, а «п’ятірка» в заліковці залишиться. Враховуються конкретні речі, а не емоції.
Відтоді минуло десять років. Хоч би скільки разів я розгортала заліковку й дивилася на оцінку з розвивальної психології, серце підступало мені до горла.
Друге
— Я мушу погодитися на цю роботу?
— Мусиш, — порадила мені Аня, ледь притомна від недосипання. — Ягодо, а ти не могла б вирішувати такі проблеми трохи пізніше? Наприклад, о сьомій ранку?
— Чому ти вважаєш, що я мушу? — не вгавала я.
— Бо ти любиш слухати. Бо інші тобі звіряються. Бо ти вмієш дотримуватися кілометрової дистанції, тобто не ризикуєш, що станеш жити чужими справами. Ну і тому, що ти, Ягодо, дуже любиш бути потрібною й корисною.
— Бути потрібним, — замислилася Малина, — це, мабуть, одна з найважливіших речей в житті людини. Саме тому мені спало на думку, що моя хандра великою мірою виникає тому, що я нікому не потрібна.
— Нікому? — здивувалась я.
— Ну так, Ягодо. Мама перейнята схилянням свого нареченого до шлюбу. Брат — це молодий кіт, і в розмовах із ним я завжди мушу зводити все до MTV або
— Але науковий керівник напевно цікавиться твоїм поступом у роботі?
— Значно менше, ніж ворожбою моєї бабусі. Знаєш, як виглядає типовий семінар?
— Вітаю шановних колег аспірантів. Перепрошую за невеличке спізнення, але знову були пробки. Я мушу поміняти машину, бо мій «ламборджіні дияволо» кепсько дає раду на довгих дистанціях.
— Нічого страшного, пане професор, — згідливим хором відповідають колеги аспіранти. — А як там було на заняттях для ВІП-осіб?
— Чудово, чудово, — з усміхом відповідає керівник, поплескуючи гаманець, який розпирає кишеню піджака. — Наступного місяця проводжу чергове. Банкіри, самі жирні риби. Поважна справа. Я хотів був уже відмовитись…
— Але чому? — дивується група.
— Бо термін не найліпший, скоро сесія. Але потім подумав, що мушу-таки погодитись, у турботі про задовільний рівень освіти наших банківських кадрів.
— І слушно, пане професор.
— Є і кілька інших причин. — Він знову поплескав себе по кишені. — Поза тим, це прекрасна нагода, щоб дати шанс комусь із вас, любі колеги аспіранти. Саме так. Шанс провести за мене надзвичайно цікаві заняття з «Теорії маніпуляції малими групами». Кому ж довірити це надзвичайно відповідальне завдання? — Він окинув нас допитливим поглядом з-понад позолочених окулярів. — Може, аспірант Рисак? Гадаю, що можу вам довіряти, колего.
— Я постараюся… тобто… е-е-е-е… зроблю все, щоб гідно заступити… — белькоче аспірант Рисак, зворушений отриманою місією.
— І у вас усе вийде, не бійтеся, колего. Лише трохи віри в себе.
— А якісь матеріали, вказівки… е-е-е-е… якби ви, пане професор…
— Колего… — присаджує його науковий керівник і тут-таки переходить до наступної справи, обговорювання якої відбирає в нього наступні п’ятнадцять хвилин: організація занять. — Через два місяці ми припинимо наші заняття, бо я змушений виїхати в коротку відпустку. Сейшели…
— Часом треба й відпочити, пане професор.
— Треба, що ж поробиш. Людина — це не машина. Мусить віддихатися, побігати босоніж по піску. Послухати пошум моря. А щодо моря, то я одержав із деканату інформацію про те, що й ви, любі мої колеги, можете потурбуватися про свою кондицію. Від лютого можна купувати абонементи в басейн. Щоправда, «Корона» — це вам не Аквапарк, але якщо людина хоче, то може тренуватися скрізь, навіть у ванні.
— Ми купимо, пане професор.
— Я тішуся, що маю такий спортивний колектив. Тож, як я вже казав, через два місяці я виїжджаю. А до речі! Дуже важлива справа…