Тістечка з ягодами

Сова Ізабелла

Двадцяте

— Агата вже пішла, — повідомила мені Магда. Вона завітала від самого ранку, ніби протестувати новий фільтр для води, а насправді принести вісті з поля битви. — Вона записалася до доктора Морквини. Схоже, цей добродій робить фурор. Він приймає в тилу Великого Жертя.

— Знаю. Він працював до мене на «швидкій». Здається, був чудовим терапевтом.

— Він і далі ним є. Але як він вичавлює пацієнтів! Це просто шок! Ніяких кушеток, тільки білий ковпак на голову, макітра в руки й до роботи. Натираєш, січеш,

ліпиш, розповідаючи про свої дитячі кривди, а Морквина, замість того щоб аналізувати, засипає тебе зауваженнями штибу «більше начинки», «менше солі», «швидше», «не так криво».

— І допомагає?

— Здається, так. У кожному разі Марек був у захваті. Бо мало того, що він спік перший у житті маківник, так іще й позбувся комплексу фірмового нарциса.

— Напевно, люди полюбляють, коли їх гноблять.

— Мало сказати люблять, Ягодо. Тепер така мода. Хтось тебе принижує, змішує з болотом, а ти віддаєш йому купу бабок і ще й тішишся з того.

— Я згоден. Наприклад, наш Акула славиться як найкращий спеціаліст на «швидкій», а чому? Бо він неприємний, як укус мухи, — зауважив Болек. — А з тими тренуваннями зроби так. Вибери перше-ліпше і знайди вишукане обгрунтування. Кілька табличок, гарненьких діаграм і результатів досліджень, найкраще в стилі американських науковців, які знають усе ні про що. Такі кадри, як ваш Смайл, обожнюють такі забави.

Болек прийшов до мене годину тому. Подав лапу, глянув просто у вічі, і все стало на свої місця.

— Принаймні ти єдиний не вважаєш, що я скоїла ідіотську помилку.

— Часом людина мусить утекти, Ягодо, щоб здалеку побачити, що вона втратила. А до речі… — Він пошпортався у своєму витертому рюкзачку й витяг трохи пожмакане запрошення. — На Юзекове весілля. Рисек мав дати його тобі ще тиждень тому, але все так закрутилося, що він не встиг. Ну і попросив мене. Ти прийдеш?

Я не відповідала, вдаючи, що розпечатування конверта поглинає мене до останку. Всміхнулася, побачивши на запрошенні фотографію мустанга, впійманого на ласо дорідною білявкою, зодягненою винятково в капелюх, чоботи до колін і замшеве бікіні.

— Класна фотка.

— Юзекова мати через це запрошення мусить тепер ходити до служби на сьому ранку, бо на інші соромиться. Ще й ховається в бічній наві, а колись сідала тут-таки біля вівтаря. Боїться, начеб не знала, що людиська мають коротшу пам’ять, ніж Юльчина бабуся.

— До речі, як там Юлька та Мацек?

— Закохані. Не одне в одного, — поквапливо спростував він, побачивши мою міну. — Юлька зустріла когось, кого знала ще з училища. Наразі це велика таємниця, поки в них там щось з’ясується.

— А Мацек?

— Нарешті зборов себе і подзвонив. Я набрав йому номер. Ядзя стояла у дверях, аби він не чкурнув, а Юлька тримала за ліву руку, бо в правій він стискав слухавку.

— І що?

— Він гостро почав, мовляв, тепер уже, мабуть, запізно і що він телефонує тільки від імені згорьованого Шкатули.

Дуже важлива розмова

— Привіт,

Івонно. Я знаю, що вже запізно і ти, мабуть, уже втішилася з якимсь огирем, котрого я охоче забив би, якби тільки побачив. Стовк би на квасне яблуко і розпоров би, як старі джинси, або…

— Цікаві фантазії, — перебила його Івонна. — Але ти, певно, дзвониш не для того, щоб ними поділитися?

— Ну, справді. Не для того, — визнав він тремтячим голосом. — Я саме вирішив подзвонити… е-е-е-е… подзвонити, бо… ну, бо хлопці тужать. Особливо Шкатула. А окрім того, я хотів запросити тебе на Юзекове весілля.

— Якщо ти вважаєш, що я втішилася з якимсь новим огирем, ти дурний через три «у».

— А ти мудра через п’ять «у». І саме за це я страшенно тебе кохаю, — випалив Мацек, червоний від сорому.

— Ну! Нарешті я дочекалася, шкода тільки, що це тривало майже чотири тижні.

— Він обіцяв, що не змусить її більше чекати. І тепер ми маємо ідилію, як у мексиканському серіалі. А що у тебе?

— Я більше не запалюю світло вночі. І навіть не вмикаю радіо, — похвалилась я. — А поза тим великий завал. На роботі і поза нею.

— Але ти мусила повернутись, аби це зрозуміти. Еге ж?

— І ще з кількох інших причин.

— Бідолашний Рисек. Але така вже доля несміливих чоловіків.

— Не кажи мені, що Рисек несміливий, — пирхнула я.

— Ще й який! Інакше ти від самого початку знала б, як сильно йому подобаєшся.

— І чого він боявся?

— Хоча б того, Ягодо, що він на цілих вісім років від тебе старший.

— Ну, прошу дуже. А мої друзі з ФІРМИ твердили, що старші чоловіки мають набагато ширший вибір. Тому пересічний сорокарічний добродій може сміливо знімати двадцятирічних німфеток. А його ровесниця? Ну що ж, нехай спробує пошукати в притулку для літніх людей. А найліпше, якщо вона поступиться дорогою молодим, зникаючи на дні валізи, де спокійно зогниє собі серед старих хутер і нафталінових кульок.

— Що ти, Ягодо. — Болек докірливо всміхнувся. — Ми, чоловіки, теж переймаємося віком. А вже Рисек удвічі панікує, особливо відколи закохався. Намагається схуднути, а тиждень тому позичив у Маріольки пасок для тренування м’язів живота.

— І що?

— Ввімкнув собі програму карате, найвищу потужність. Ним так жбурнуло об підлогу, що мало не розчавив Андульку, котра саме пробігала мимо. Принагідно порозбивав собі коліна і скалічив лікоть.

— Боже, це погано скінчиться. І я матиму на сумлінні жертву кохання.

— Все скінчиться добре, бо відразу після першої вправи пасок репнув, а інший Маріолька не купить. Вона виплачує відсотки за якийсь там кухонний комбайн, який повибивав їй пробки в цілому будинку. Вона сказала, що це вже десяте невдале надбання і вона тимчасово робить перерву у телепокупках.

— Маріолька без телепокупок. Це звучить трохи дивно, наче чогось бракувало б.

— Так само як телезала без тебе, Ягодо. Вона жахливо-прежахливо порожня.

Двадцять перше