Тістечка з ягодами
Шрифт:
А все ж таки всупереч застереженням ворожки я поставила все на сліпу карту долі. Якщо Боббі викине мене за мою пропозицію, повернуся до лікарні. А якщо ні? Буду журитися з півгодини. Добре, три глибоких вдихи — і заходимо.
— Гелоу, Джагодо, я вже турбуватися про той звіт стосовно фітнес.
— Він готовий. — Я стала проти його столу. — Ні, не на папері. Я все маю в голові.
— Тоді стартуй. Я слухаю. — Він зручно випростався у своєму фотелі.
— Ти казав, Бабі, що ми, поляки, є ідеалістами. Я з тобою
— Я знаю поділи. І січневий повстання, коли у вас загинути останній романтик. Знаю від Барта. І що з тим бунтом?
— Є така ідея, Бабі. Нам треба заборонити будь-який фітнес. Жодних тренувань після роботи, бо це відбирає час, який можна присвятити надгодинам. Не можна, й по всьому.
— І що?
— Сам побачиш. Почнуть тренуватися найзапекліші лінюхи. А ФІРМА не витратить на це і ламаного євро. Є тільки дві умови. Перша: заборону мусиш видати ти як представник ворожих сил.
— А друга?
— Ти можеш загрожувати найвигадливішими карами, але без одної: не лякай їх звільненням. І що ти про це думаєш? — Я вся напружилася, чекаючи, коли він накаже мені забиратися з кабінету.
— Велл, ну що ж, Джагодо. Це досить ризиковане план, але без ризику немає мільйонів. А тому я кажу: зелене світло. Ще нині писати такий наказ і спостерігаємо рухи у Кемпені. Впродовж два місяць, а потім оцінка.
Двадцять четверте
— І що тепер?
— Ти влипла, Ягодо, — потішила мене Магда. — Бо або Боббі викине тебе за два місяці через відсутність результату…
— А тоді повертатися до лікарні може бути запізно. Адже Рисек не буде тримати для мене місце вічно. — «Навіть якщо він має велику лікарню і ще більше серце».
— … або ти раніше загинеш від рук розгніваних працівників ФІРМИ.
— Може, вони зрозуміють, що це був тільки жарт.
— Не зрозуміють, моя люба. Тут кожен має почуття гумору на рівні Агати. Сміються тільки з жартів шефа. І тільки тоді, коли він це бачить.
— Тоді мені гаплик.
— Гаплик тобі буде, коли я зараз дещо тобі скажу. До мене дзвонив Бартек.
— А чому не до мене? — здивувалась я.
— Він зізнався, що мусить прозондувати ґрунт перед зустріччю з тобою. Став нюнити, що тільки я розумію, про що йдеться. Що я маю інтуїцію, а поза тим, як твоя подруга знаю більше.
— І ти дозволила себе розкрутити.
— У мене вихопилося, що на тій «швидкій» ти зустріла гарного гітариста з табору в Сіофоку.
— Ти балакуша.
— Знаю. — Вона сховала очі. — І перепрошую, Ягодо. Але це вийшло випадково. І тепер я переймаюся, бо Бартек щось згадав про серйозну розмову, яка на вас чекає. Може, він захоче з тобою розірвати? Боже! А все це через мій довжелезний язик!
— Припини,
— А якщо він із тобою розірве?
— Якщо Бартек визнає давні події з табору за достатній привід для розриву, він просто хоче піти і все. Мене більше непокоять інші речі.
— Це ще які?
— Я повинна сама дійти рішення, що робити далі, а я не годна. Не знаю, чи зостатися, чи повернутися до лікарні. Просто не знаю і годі.
Магда замислилася, кілька разів зітхнула, закидаючи ногу на ногу. Потім засовалася на кріслі, зиркнула на мене й почала:
— Як Магда, дівчина з міста, я радила б тобі залишитися. Тут ти маєш квартиру, гарну роботу, купу кнайп і торговельних галерей. Якщо знайомі запитають у тебе, як справи, ти можеш похвалитися, що ти завідувачка відділу у ФІРМІ. Це гарно звучить і напевно пробудить їхню заздрість.
— Особливо, якщо я назву величину зарплати.
— Тільки чи в цьому тобі розходиться? Щоб мати, чим хвалитися знайомим, котрі вже за хвилину забудуть, що тебе зустріли?
— Не в цьому, — визнала я.
— Тому як подруга я задам тобі питання: чому ти пішла до Боббі з такою божевільною ідеєю? Бо ти і справді хочеш піти з ФІРМИ. І цього, Ягодо, тримайся.
Двадцять п’яте
Мабуть-таки, хочу, тільки чи маю досить відваги, щоб усе почати знову? В моєму віці я повинна вже мати двійко чемних дітей, як Альдона, а не щойно тепер шукати свого порту.
— Насамперед, — порадила Аня, — викинь зі свого словника два звороти: «я повинна» і «в моєму віці». У твоєму віці ти можеш майже все, дівчино. І нікуди не мусиш квапитись.
— Але Альдона…
— Кожен має свій власний темп, і нема чого оглядатися на інших. Бо це твоє життя, а не Альдони. Тому подумай, чого ти хочеш і в чому тобі розходиться.
— Я вже й сама непевна, чого хочу, — простогнала я.
— А ти гадаєш, що я завжди певна? Чи Август, чи Рисек? Справжня певність — це тільки коротка мить, яка або надходить, або ні. Але коли ти нарешті її відчуєш, уже знатимеш, чого ти насправді хочеш і в чому тобі розходиться. А поза тим, до лиха, ти ж не відлітаєш на іншу планету. Як тільки відчуєш, що тобі зле, можеш повернутися на свої рипучі антресолі.
Двадцять восьме
Бабуся Малини має рацію. Певні справи треба втинати самотужки, не чекаючи на прихильні ножиці долі. Щоправда, важко дійти рішення про розлуку після шести років у міру спокійного життя, але краще тепер, ніж через п’ятдесят років.
— Окрім того, із кожним роком буде важче це зробити.
— І тому ти хочеш знищити стабільні стосунки? Бо через п’ять років може бути ще важче розійтися? — підвищив голос Бартек.