Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Тож розклади, мій дорогенький, на три купки.
Болек розклав легко тремтячою рукою.
— Що в нас тут є… Самі гарні карти, червоно, як колись на Перше травня. Нова робота від весни.
— Може, я нарешті одержу якусь спеціалізацію…
— Неодмінно, мій любий. Але хвилинку, хвилинку. Тут є якась шатенка. Трохи молодша.
— Вона любить експериментувати, — додала Малина, зиркаючи в карти. — А її батько перебуває за кордоном. І весь час у постійному русі. То тут, то там. Як маятник.
— Він кондуктор, —
— Не дуже, — ворожка покрутила головою. — Виглядає на те, що…
— Шкода, — спохмурнів Болек. — Я нишком тішився ілюзіями, що таки маю шанс.
— Дай мені закінчити, мій дорогенький. Ти його маєш. А я думаю про того, що так мотається туди-сюди.
— Про її батька?
— Він уже не повернеться. Схоже, що має там усе, чого потребує для щастя.
— Тобто каністру самогону, веселих дівчаток у шубках із нутрії і друзяк із балалайкою, — закінчила Малина.
— А що ж до твого шансу, то… Скажу тобі напрямки: ти мусиш ризикнути.
— Точно?
— Купи слоїк каперсів і пакетик плодів лічі, вона ще цього не куштувала, — порадила Малина. — І все буде супер, от побачиш.
— Мені цього вистачить, — зітхнув Болек. — Тепер ти, Ягодо. Якщо хочеш, я вийду до кухні, але зізнаюся щиро, що не маю на це сили — так мене виснажила ця ворожба. Більше, ніж ніч у лікарні.
— Зостанься, мені буде веселіш.
Ми тільки помінялися місцями. Бабуся Малини знову перетасувала карти, розклала їх на серветці з доколумбійським орнаментом і почала.
— Боже, ну і роздоріжжя! — заволала Малина.
— Ну, власне, — зітхнула я. — І яку стежину я иповинна вибрати?
— Все залежить від того, що ти хочеш одержати від долі, моя дитино. Можеш зостатись у Кракові і скніти у своєму затишному теплому кабінетику…
— Особливо, якщо ти любиш замінники, — втрутилася Малина. — А ти, здається, їх любиш, бо замінники не вимагають присвяти. Не будять страх перед розлукою і дозволяють дотримуватися дистанції. Тобі здається, що ти від них не узалежнишся і в разі чого не будеш страждати. Але це дурня. Тому що будеш.
— Але моє болітце має якісь плюси, — боронилась я.
— Певно, що має, як і кожне болотце, — визнала ворожка. — Воно тепле, знайоме і в міру певне. Дає відчуття безпеки. Щоправда, ілюзорне, але дає.
— А з іншого боку непевність, — буркнула я. — Бо я, як по правді, не знаю, чи дам собі раду в лікарні.
— Одну охочу для терапії ти вже маєш, — сказала Малина. — А інші швидко нагодяться.
— Але що буде з квартирою у Кракові?
— Ти могла б недорого здати її нам із Емеком. Ми вирішили жити разом і шукаємо щось невеличке поблизу Казиміра.
— Він повернувся з Гельсінкі?
— Позавчора.
— А
— Виявилось, Ягодо, що він надіслав мені п’ятнадцять листівок і листів, тільки чекаючи на один-єдиний нещасний «есемес», я навіть не заглядала до звичайної скриньки.
— Але він не дзвонив.
— Він дзвонив мені додому, бо пам’ятав тільки цей нумер. Усі інші були записані в електронному нотатнику, який у нього поцупили, поки їхав нічним потягом до Варшави. Намагався додзвонитися на нашу хату, але не міг жодної з нас захопити, бо Евка складала червневі заборгованості, а я, як ти знаєш, виливалася в тебе чи мордувала бабусю. Потім ми з Евкою поїхали до Греції. А після повернення врешті заглянули до скриньки.
— Але вже все добре?
— Навіть краще, ніж добре. Особливо, коли я викинула на сміття всі ідіотські порадники про чоловіків із Марса. Ти їх читала, Ягодо?
— Намагалась, але…
— Ну, власне. Там описані якісь жахливі випадки. Бо якщо я погоджуюся вигадувати дурнуваті фокуси заради того, щоб змусити хлопця поміняти триденні шкарпетки, то або на тому Марсі мешкають самі неохайні ідіоти, або щось негаразд зі мною, бо замість утекти на Венеру, я марную чергові години свого безцінного, бо ж єдиного, життя.
— Не єдиного, мої кохані. Про що свідчить посмертна активність численних святих, в тім числі мого улюбленого Алоїзія Гонзаги, — заявила ворожка. — Ти, Малинко, можеш забалакати кого завгодно, а нам іще треба закінчити ворожбу.
— Соррі, я вже вимкнула передавач.
— Повертаючись до карт… — повела далі бабуся Малини. — У тебе є два виходи, Ягідко. З одного боку, стабільність. Ну… не така вже й безпечна, бо ніколи не відомо, що криється на дні тихого болітця. А з іншого боку, сама невідомість.
— Власне. Я навіть не знаю, що відчуваю до Рисека. А якщо я його розчарую?
— Ти йому щось обіцяла, дитинко?
— Ну ні, але боюся, що не зможу відповідати…
— Чому ти не зможеш відповідати? — Вона глянула на мене своїми мудрими очима. — Ти мусиш бути з ним? Це така аксіома? — Вона покрутила головою. — Ти не справдиш його надій? Що ж удієш. Не перше й не останнє розчарування в його житті. Найважливіше, щоб нічого похапливо не обіцяти. Передусім собі. Щоб ти була чесною стосовно себе. Цього вистачить.
— Але я боюся, що не буду досить міцно кохати, що на мене чекає порожнеча.
— А тепер ти кохаєш? — запитала мене Малина. — То чого тоді боїшся? Що поміняєш одну порожнечу на іншу?
— То що я маю вибрати? — простогнала я.
— Саме цього ми не можемо тобі сказати, — заявила ворожка. — Вирішуй сама. І пам’ятай: не намагайся покладатися на сліпу долю. Деякі справи ти можеш залагодити самотужки, інакше замість болітця на тебе чекає багно.
Двадцять третє