Таємні стежки
Шрифт:
– Але ж ви сказали, що…
– Я можу повторити те, що сказав, – знову перебив її гість. – Спробую, докладу всіх зусиль, використаю всі можливості, але обіцяти нічого не можу. Адже сума чималенька…
– Який жах! – прошепотіла хазяйка.
Раджимі спало на думку з'ясувати ще одну деталь.
– Коли ви так довірливо до мене ставитесь, то будьте відверті, – звернувся він до неї. – Скажіть правду: на що він витратив таку кругленьку суму? На вас?
– Не все, – відповіла хазяйка. – Більшу частину програв у карти. А гроші взяв під звіт у касі.
– Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, – закінчив Раджимі.
Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.
На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:
– Що ще трапилось?
– Він прислав мене до вас, – відповіла Соня, стримуючи ридання.
– Ми на вулиці! – суворо нагадав Раджимі. – Вмійте стримувати себе.
– Вам удалось дістати гроші? – І жінка з надією подивилася на Раджимі.
Той заперечливо похитав головою:
– В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.
– Але є надія?
– Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.
– Господи, що ж робити?
– Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.
Юргенс був задоволений діями Раджимі.
Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.
Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:
– Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.
Раджимі запобігливо підняв руку:
– Можливо, що гроші й не потрібні будуть.
Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.
– Як це розуміти?
Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.
– Мейєрович згоден тікати звідси, – притишено сказав він.
– Куди?
– Хоч світ за очі. – І Раджимі посміхнувся.
– Чия це вигадка? – Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.
– Моя.
Раджимі пояснив.
П'ятнадцять тисяч – сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…
Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.
– Погодиться? – запитав він.
– А куди йому діватись?
– Ви забули про дружину.
– Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.
Юргенс вийняв портсигар і закурив.
Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.
– Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, – сказав він. – По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.
На знак згоди Раджимі схилив голову.
Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.
Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.
Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.
Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!
Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.
– Ну от, тепер ми докладно поговоримо, – сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.
Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.
– Ну, а ваші справи як? – Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.
Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.
Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:
– Ви до Блюменкранца навідувались?
– Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.
– Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.
Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.
– Моє доручення виконали?
– Щодо Мейєровича?
– Так.
Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.
– Чим я ще можу бути корисним? – поцікавився він.
– Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут – я маю на увазі Середню Азію – сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, – дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.