Таємні стежки
Шрифт:
Майор попереджав тоді, що лазутчики іноземної розвідки можуть нагрянути несподівано, а тому до цього весь час треба бути готовим і поводити себе відповідно до обставин.
– Багато на цьому підприємстві працює наших земляків? – спитав Раджимі.
Звичайно, Алім міг задати зустрічне питання: кого саме має на увазі Раджимі під словом «земляк», бо Алім ще не міг визначити, до якої національності належить його співбесідник, але він відповів:
– Дуже багато. Процентів шістдесят, а то й сімдесят.
– Це добре, – сказав
Намір його був зрозумілий: з'ясувати, скільки осіб з місцевих національностей зайнято на ГЕС, що це за люди, звідки вони, хто їх батьки, родичі, друзі; чи є серед них учасники останньої війни, – в даному випадку Раджимі цікавився тільки тими, хто був у полоні. Щодо них, треба було дізнатися про все, що тільки можливо: як вони потрапили в полон, як довго перебували в ньому, ким і коли звільнені…
– І вам, і мені зрозуміло, – пояснив Раджимі, – що завдання це відразу не виконаєш… Дійте поступово, але систематично, про все цікаве повідомляйте мене. Нам потрібно невтомно шукати людей для виконання наших завдань. Як ми їх використаємо – підкаже обстановка.
Алім кивнув головою.
Як хотілося йому зараз взяти цього жовтого, з пергаментним обличчям посланця іноземної розвідки, підняти в повітря і вдарити об землю!
Розмова тривала довго. Домовились, що за першою інформацією Раджимі з'явиться через кілька днів.
– Будемо сподіватись, що аллах допоможе вам, – сказав на прощання Раджимі. – Аллах – всемогутній паш заступник.
Алім ледве чутно скрипнув зубами.
VII
Микита Родіонович старанно вивчав маленьку фотокарточку. З неї дивилася людина з великими лисинами на лобі, з короткою борідкою, яка на кінці трохи кучерявилася.
Ні, це обличчя йому незнайоме. Широкий крутий лоб і владні, різко окреслені губи, правда, когось нагадують, але кого саме – згадати не вдалося. Якби на обличчі не було темних окулярів, то, можливо, воно виглядало б інакше. Головне – очі, а вони сховані.
– Ну як? – спитав майор Шарафов.
Ожогін похитав головою.
– Цієї людини я не знаю. А хто це?
– Поки що сказати важко, – відповів Шарафов, – але сподіваюсь, що спільними зусиллями ми відгадаємо цю загадку. В усякому разі, ця людина відома Раджимі, а цього досить, щоб вона зацікавила і нас.
Микита Родіонович передав картку Шарафову.
– Чи не з'їздити мені до Ризаматова? – запропонував він. – На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.
– Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…
– Огляд кімнати дав наслідки?
– Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще
Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.
У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.
Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.
– Не виключено, – зауважив майор, – що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, – одна і та ж особа.
Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:
– Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. – Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: – «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»
– Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!
Шарафов прочитав фразу вдруге.
– Чікаго?.. Чікаго?.. – наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. – Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ – Сибірським Чікаго.
– Вірно, – посміхнувся Шарафов. – Я дав завдання ще раз перевірити.
– Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? – спитав Ожогін майора.
Той звів широкі брови:
– Навіщо?
– Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…
– Будь ласка. – Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.
Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.
Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, – та ж особа, що й зображена на фотокартці.
Увійшла Антоніна.
– Подивись, будь ласка, – це не твій супутник? – простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.
Антоніна взяла її в руки і здригнулася.
– Він? – спитав Микита Родіонович.
– Він, – тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. – Як потрапила до вас ця картка?
– Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.
– З якою однією особою?
– Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.
– Розумію, – зніяковіла Антоніна. – Але, звичайно, він сфотографований до смерті?