Таємні стежки
Шрифт:
– А строки?
– Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?
– Я нічого не потребую.
– Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.
Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.
– От поки що і все, – закінчив Юргенс. – Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?
– Так.
– Їх мета?
– В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.
– Чудово. До цього питання ми ще повернемось.
День нової зустрічі Юргенс не призначив.
Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.
Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.
На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.
– Марко Аркадійович, – м'яко почав Раджимі, – чи правда, що ваші справи такі погані?
Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.
Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.
– Прошу вас, – звернувся до неї Раджимі, – залиште нас самих.
Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.
– Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? – запитав Раджимі.
– Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.
Раджимі посміхнувся:
– Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід – залишити межі Росії.
Мейєрович здригнувся.
Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.
– Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, – вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.
– Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.
Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.
– Але… – Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, – усе буде можливе при одній умові.
– Якій? – хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.
– В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.
Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.
– Коли має бути ревізія? – м'яким, вкрадливим голосом запитав Раджимі.
– Днів через п'ятнадцять.
– От на цей час я вас і переправлю.
Раджимі встав, вважаючи, що на цьому розмову можна закінчити, але Мейєрович раптом схаменувся:
– А як же дружина? Що буде з нею?
– Все передбачено, – заспокоїв його Раджимі. – Двох одразу переправити неможливо, але тижнів через
Вийшовши з будинку, Раджимі за звичкою озирнувся і полегшено зітхнув.
XI
Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!
«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.
– Відчини, – попросив він.
Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.
– Виручи, – сказав він, – заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.
Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.
– Куди? – коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.
– Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.
Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:
– Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…
Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.
– А я й не хотів сваритися, – відказав він.
Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.
– Коли весілля? – пролунав ззаду голос Саткинбая.
– На тому тижні.
– Запросиш?
– Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!
– А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.
– Живи скільки хочеш, – коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.
– От і добре! – відповів Саткинбай. – А коли тобі важко буде з грішми – скажи, я завжди виручу.
Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?
Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.
– Бери ліворуч, – сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. – А тепер поверни назад, ми тут хвилин п'ять почекаємо.
Абдукарим зупинив машину і виключив мотор. Відразу стало тихо, і від цієї тиші йому зробилося моторошно. Хвилювання все посилювалось і, бажаючи приховати його, Абдукарим поліз у кишеню за цигарками.