Таємні стежки
Шрифт:
Микита Родіонович розсміявся:
– Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? – І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…
– Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? – докірливо сказав Шарафов.
– Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, – відповів Ожогін.
– А-я-яй! – похитав головою майор. – Як це недобре з боку досвідченого розвідника.
Висновок напрошувався
Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?
– В усякому разі, ясно поки що одне, – резюмував Шарафов: – у місті сховався ще один ворог.
VIII
Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий – маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.
Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.
Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.
За дверима пролунав деренчливий старечий голос:
– Хто там?
– Це я, тітонько, Раджимі.
Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.
Раджимі та його супутник зайшли.
– Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, – відрекомендував Раджимі свого супутника. – Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.
– Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. – Обличчя старої не було видно – вона затуляла його широким рукавом плаття.
Крім неї, в будинку ніхто не жив.
Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.
Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.
У звичайні дні в будинку панувала тиша.
Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю
Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.
Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі – в низенькому, глибокому і зручному кріслі.
На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:
– А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?
– Можу доповісти, – виявив готовість Раджимі.
Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.
Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.
– Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, – почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, – але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…
– Тільки не коротко, – перервав його гість. – Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.
Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:
– Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.
Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»
Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.
Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму – двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.