Таємні стежки
Шрифт:
Лист повернув Микиту Родіоновича до минулого, примусив ще раз пережити вже далекі дні.
Весь день Микита Родіонович був під враженням новин, одержаних від Кривов'яза, і навіть ідучи на чергове побачення з Саткинбаєм, обмірковував свою відповідь друзям. «Напишу всім один лист, – міркував Ожогін, _- і дам зрозуміти, що боротьба триває й зараз, тільки в іншій формі».
Заглиблений у свої думки, Микита Родіонович і не зчувся, як дійшов до умовного місця – трамвайної зупинки. Очікуючи, він став проходжуватись. Через кілька хвилин під'їхала
– Знову до вас? – поцікавився Микита Родіонович, коли машина рушила.
– Ні, тепер в інше місце, – відповів Саткинбай і чомусь підморгнув.
Абдукарим, як завжди, вів машину мовчки, обличчя його не виявляло ніякої цікавості до навколишнього, він жодного разу не повернув голови. Тільки обережні, м'які рухи рук свідчили про те, що він не спить.
«Куди ми їдемо?» намагався відгадати Микита Родіонович, не звертаючи уваги на базікання Саткинбая.
Машина збавила швидкість і несподівано зупинилася на зовсім безлюдній вулиці. Саткинбай відчинив дверцята, вийшов, а замість нього з'явилася нова особа, національність якої Микита Родіонович відразу навіть не міг визначити.
Це був невисокий на зріст чоловік, з короткою сріблястою борідкою. На вигляд йому було років під шістдесят.
Він з посмішкою вклонився Ожогіну й сів праворуч.
Абдукарим звернув у провулок, знову виїхав, здається, на ту саму вулицю і зупинив машину.
– Ідіть за мною на деякій відстані, – попередив Ожогіна новий супутник.
Він сказав щось Абдукариму по-узбецьки і вийшов.
– Запам'ятайте це місце, – кинув він уже на ходу Микиті Родіоновичу. – Тут машина візьме вас і відвезе додому.
Невідомий пішов у провулок, минув невеликий ринок і зник у низенькій хвіртці.
Микита Родіонович поспішив за ним.
Відгороджене глиняними стінами подвір'я було маленьке. Непоказний на вигляд будинок, який виходив фасадом у провулок, задньою стіною впирався у широкий арик, обсаджений вербами. Незнайомий стояв біля дверей будинку.
– Прошу сюди, – запросив він і ввів Микиту Родіоновича у невелику кімнату.
Долівка її була застелена стареньким килимом. Вся обстановка складалася з кількох стільців, стола, ліжка і шафи для посуду.
– Тут я живу, пояснив незнайомий. – А тут працюю. – І він одчинив двері у другу кімнату, з виходом на вулицю. – За спеціальністю я перукар, – додав він іронічно.
Цього можна було й не додавати – внутрішній вигляд другої кімнати говорив сам за себе: біля мармурового столика висіло дзеркало, вправлене у старовинну бронзову раму, на столику лежали перукарські речі, біля глухої стіни стояв твердий диван, а поряд – столик з накиданими газетами.
– Сідайте, – запропонував господар. – Я маю справу з Микитою Родіоновичем Ожогіним? Так, здається?
Микита Родіонович кивнув головою.
– З Юпітером?
Ожогін вдруге
– А ви хто будете?
Господар сів навпроти і, розгладжуючи рукою скатертину, відповів:
– Звуть мене Раджимі, але це нічого нікому не говорить. Коли у мене було своє ім'я, мене звали інакше. Як бачите, я знаю, хто ви, і повинен знати Сатурна й Марса. Цього, на мою думку, досить, щоб відверто і по-діловому поговорити.
Раджимі продовжував водити рукою по скатертині. Ожогін звернув увагу на те, що рука у нього дуже вузька, з тонкими довгими пальцями.
Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.
– Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, – продовжував Раджимі, – і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?
– Так.
– Дуже добре.
Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.
У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.
– Так буде краще, – сказав він. – Мене цікавить, де працює Алім.
Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.
– А який настрій в Аліма? – поцікавився Раджимі.
– Тобто? Як це розуміти?
– Ну, чи готовий він сприяти нам?
– Не сумніваюся.
– Це головне, – закивав головою Раджимі і посміхнувся. – Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.
Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.
Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.
– Я розмовлятиму з ним сам, – відповів Раджимі. – Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.
– Зараз?
– Так, зараз.
Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.
Не роздумуючи, Микита Родіонович написав:
«Дорогий друже! Пред'явник цього – мій близький знайомий. Він звернеться до тебе з проханням. Зроби для нього все можливе і залежне від тебе так, як зробив би для мене. М. Р».
Раджимі пробіг очима записку.
– Він зрозуміє, що означають ці дві літери?
– Безумовно, – запевнив Микита Родіонович.
Раджимі здивувався, дізнавшись, що Грязнов перебуває в Москві. Він вважав, що Грязнов тут і може бути використаний на роботі.