Таємничий острів
Шрифт:
І тут Пенкроф уголос подумав:
– А що, коли в той час, як нас не буде, дядечкові Юпу спаде на думку витягти ту саму драбину, яку він так люб’язно нам спустив учора?
– Прив’яжімо її знизу, – запропонував Сайрес Сміт. І колоністи прив’язали драбину до двох кілець, глибоко забитих у пісок. Потім піднялися лівим берегом річки Вдячності й незабаром підійшли до першого її коліна.
Тут вони спинилися, аби подивитись, чи не можна перекинути моста в тому місці. Воно здалося їм дуже зручним.
І справді, звідси до порту Повітряної Кулі, відкритого напередодні на півдні острова,
Отоді Сайрес Сміт і поділився з товаришами давно виношуваним планом, здійснення якого не вимагало значних зусиль і давало величезні переваги. Він полягав у тому, щоб цілком відокремити плоскогір’я Широкий Обрій від решти острова й таким чином убезпечитися від нападу четвероногих і четвероруких. Тоді Гранітний Палац, Комин, пташник і вся горішня частина плоскогір’я, яку вони збиралися засіяти пшеницею, були б захищені від хижаків.
Здійснити його план було досить легко, й полягав він ось у чому.
Плоскогір’я й так було вже оточене з трьох боків двома річками – штучною, що витікала з озера, і природною.
На північному заході плоскогір’я лежало озеро Гранта, берег якого тягся від невеличкої затоки, де колись був водостік, до водоспаду, створеного на східному березі для стоку надлишку води.
Новий потік проклав собі русло на півночі плоскогір’я по його схилу і по піщаному морському березі, й досить було поглибити оте русло, щоб вийшла нездоланна перепона на шляху звірів.
Уздовж усього східного краю острова від гирла цієї річки до гирла річки Вдячності плоскогір’я було захищене морем.
Нарешті, на півдні воно було відокремлене нижньою течією річки Вдячності, від її гирла до коліна, де колоністи мали намір збудувати міст.
Отож лишалася незахищеною тільки західна частина плоскогір’я між коліном річки й південним берегом озера на відстані менше однієї милі – там могли пройти будь-які зайди. Колоністи мали лише викопати широкий та глибокий рів і заповнити його водою з озера, пробивши другий водостік, але цього разу – у бік річки Вдячності. Звичайно, рівень води в озері через це трохи знизився б, але Сайрес Сміт розрахував, що Червоний струмок дасть цілком достатньо води для здійснення його нового задуму.
– Таким чином, – додав інженер, – плоскогір’я Широкий Обрій перетвориться на справжній острів, оточений з усіх боків водою, а сполучатиметься з рештою наших володінь мостами, – один ми перекинемо через річку Вдячності, два місточки через потік біля початку водоспаду і біля моря ми вже маємо, ще два збудуємо: один через рів, котрий, як на мене, треба викопати, а другий – через річку Вдячності. А якщо мости й місточки будуть звідними, на плоскогір’я Широкий Обрій ніхто й носа не поткне.
Аби зрозуміліше все пояснити своїм друзям, Сайрес Сміт намалював приблизну карту плоскогір’я, і всім відразу став ясним його задум. Тож колоністи схвалили інженерів план, а Пенкроф, стрясаючи сокирою, вигукнув:
– Уперед! На будівництво мосту!
То була найневідкладніша справа. Колоністи вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури
Звісно, робота була складна і, хоч як уміло її виконували, потребувала чимало часу, бо в цьому місці ширина річки Вдячності сягала вісімдесяти футів. Спочатку колоністи мусили забити у дно річки палі, на яких мала лежати нерухома частина мосту, а для цього довелося спорудити копер. Палі повинні були служити за опору мосту, який витримував би досить велике навантаження.
На превелике щастя, колоністам не бракувало ні знаряддя для обробки дерева, ні цвяхів, ні кмітливості, ні бажання якнайшвидше дати лад початій справі: до того ж інженер був добрим фахівцем, а його товариші за сім останніх місяців набули багато корисних навичок. Варто сказати, що Гедеон Спілет не пасував перед товаришами, навіть більше – він змагався у спритності з моряком, котрий ніколи не чекав такої вправності від газетяра.
Побудова мосту через річку Вдячності тривала три тижні, й усі трудилися, не покладаючи рук. Обідали вони, де й працювали, і завдяки гарній ясній погоді повертались додому аж на вечерю.
За цей час поселенці дійшли висновку, що дядечко Юп дедалі більше звикає до нових умов життя та до своїх хазяїв, з яких він не спускав жвавих цікавих очиць. Проте обачний Пенкроф цілком слушно ще не знімав із нього всіх пут, а вирішив зачекати кінця роботи, коли вони відокремлять плоскогір’я від решти острова. Топ і Юп заприятелювали і залюбки бавилися разом, хоча Юп, і граючись, не втрачав поважності.
20 листопада колоністи закінчили будувати міст. Його звідна частина, врівноважена противагами, підіймалася й опускалася дуже легко, потребуючи для цього зовсім невеликих зусиль; між краєм опори, на яку лягав її рухомий кінець, і її шарніром відстань сягала двадцяти футів і була неподоланною для будь-яких звірів.
І тоді колоністи подумали, чи не вирушити вже по оболонку аеростата, – їм не терпілося перенести її в безпечне місце; але для цього треба було перетягти возика в порт Повітряної Кулі, а перед тим – прокласти шлях крізь лісові хащі Далекого Заходу. Це вимагало немало часу. Отож спочатку Наб і Пенкроф сходили в розвідку; відвідавши бухту, вони переконалися, що з полотняними припасами зовсім нічого не сталося в тій печері, де їх заховали; після цього колоністи спільно вирішили спершу завершити всі роботи, пов’язані з перетворенням плоскогір’я Широкий Обрій у захищений водою острівець.
– Це дасть нам змогу, – сказав Пенкроф, – улаштувати там пташник, – не буде страху, що прийдуть лисиці або наскочить якась інша капосна звірина.
– А крім того, – додав Наб, – ми зможемо скопати землю, пересадити ближче деякі плодові дерева й кущі…
– І скопати наше друге пшеничне поле! – переможно вигукнув моряк.
Річ у тім, що перше поле з єдиним зернятком завдяки Пенкрофовому догляду дало чудові сходи. З нього вродили напророковані Сайресом Смітом десять колосків; кожен колосок дав вісімдесят зернят, тобто разом – аж вісімсот зерен, до того ж тільки за півроку, що провіщало протягом одного року два врожаї пшениці.