Таємничий острів
Шрифт:
28 березня затопили піч. Сто частин піску, тридцять п’ять – крейди, сорок – сірчанокислого натрію змішали з двома-трьома частинами вугільного порошку і цю масу поклали в тиглі з вогнетривкої глини. Коли все це розтопилося під впливом високої температури в печі, а точніше, набуло вигляду густої тягучої каші, Сайрес Сміт набрав її трохи трубкою і на заздалегідь приготовленій широкій залізній дошці став перемішувати, надаючи їй зручної для видування форми; потім він простяг трубку Гербертові й запропонував йому подути в неї з другого боку.
– Так, як видувають
– Авжеж, – відповів інженер.
Герберт набрав у груди повітря і, безперервно обертаючи трубку, став сильно, але обережно дути в неї, видуваючи скляного пухиря. До нього додали ще скляної маси, і незабаром утворився скляний пухир діаметром в один фут. Тоді Сайрес Сміт узяв трубку з хлопцевих рук і став розгойдувати її, як маятника; м’який скляний пухир витягся й набрав форми конусоподібного циліндра.
Отож колоністам пощастило видути скляний циліндр із двома напівсферичними поверхнями на кінцях, які легко зрізали гострим ножем, намоченим у холодній воді; так само розрізали циліндр по довжині, знову нагріли і, розм’якшивши скло, поклали його на залізну дошку й розкатали дерев’яною качалкою.
Перша шибка була готова, і варто було повторити п’ятдесят разів ту саму операцію, щоб одержати п’ятдесят шибок. І ось на вікнах Гранітного Палацу з’явилися хай і не дуже ясні та прозорі, але все ж таки скляні шибки.
Виготовлення скляного посуду, склянок і пляшок стало для колоністів справжньою розвагою. І хоч би якої форми набрав той чи той предмет, його залюбки використовували в господарстві. Пенкроф і собі попросив дозволу що-небудь видути, і як же він щиро тішився! Щоправда, моряк дув так сильно, що його вироби набирали вкрай химерних форм, і це викликало непідробне його захоплення.
А ще колоністи, вирушивши в експедицію, виявили нове дерево, завдяки якому їхнє харчування стало ще різноманітнішим.
Того дня Сайрес Сміт і Герберт пішли на полювання в ліси Далекого Заходу, на лівий берег річки Вдячності, і, як завжди, хлопець ставив інженерові безліч запитань, а той охоче відповідав на них. Та полювання, як і всяка інша справа, потребує зосередження, інакше успіху не буде. А оскільки Сайрес Сміт не був мисливцем, та й Герберт надто захопився фізикою й хімією, того дня не одне кенгуру, агуті й не одна водосвинка врятувалися від юнакових куль, хоч і були на відстані рушничного пострілу. День уже хилився до вечора, і обидва мисливці, здавалося, змарнували його, коли Герберт несподівано спинився і радісно вигукнув:
– О, пане Сайресе, погляньте на це дерево!
І показав скоріше не на дерево, а на деревце з лускатою корою й листям, помережаним паралельними прожилками.
– Що це за дерево? Воно скидається на невеличку пальму, – сказав Сайрес Сміт.
– Це cycas revoluta, воно зображене у нашій енциклопедії природничих наук!
– Але на цьому кущі не видно плодів.
– Так, пане Сайресе, – відповів Герберт, – зате у його стовбурі є борошно, природа нам дає його вже змеленим.
– То це хлібне дерево?
– Атож! Хлібне дерево.
– Чудово,
Герберт таки не помилився. Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, порослої волокнами, які розділяли концентричні кільця з тієї самої речовини. Крохмаль частково був просякнутий гіркуватим клейким соком, що його неважко вичавити під пресом. Колоністи тепер матимуть високоякісне, дуже поживне борошно, яке колись японськими законами заборонялося вивозити з країни.
Сайрес Сміт і Герберт, старанно обстеживши ту частину лісів Далекого Заходу, де росли сагові пальми, зробили мітки на деревах і поквапилися повернутися до Гранітного Палацу, щоб розповісти друзям про своє відкриття.
На другий день колоністи вирушили по борошно, і Пенкроф, дедалі більше захоплюючись островом, запитав інженера:
– Пане Сміт, вам не здається, що на землі є острови, навмисно створені для тих, хто зазнав повітряної або морської аварії?
– Що ви хочете сказати?
– Я питаю, чи є на світі острови, біля яких не страшно зазнати будь-якої аварії, де бідолахи завжди можуть вибратися з біди?
– Може, й бувають, – усміхаючись, відповів інженер.
– Мабуть, таки бувають, пане Сайресе, – не замовкав моряк, – і ясно, що до них належить острів Лінкольна.
До Гранітного Палацу колоністи повернулися з багатими ужинками стовбурів сагової пальми. Інженер улаштував прес, вичавив з одержаної маси клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і вийшло досить багато борошна, яке у Набових руках перетворилося в печиво й пудинги. Нові Набові страви мали майже такий смак, як із пшеничного борошна.
На ту пору онагри, кози й муфлони, що жили в загоні, щоденно давали молоко. І колоністи часто посилали до загону легкий візок, зроблений замість важкого воза; коли в поїздку вирушав Пенкроф, він брав із собою Юпа, давав йому віжки, а той, ляскаючи батогом, як завжди, вправно виконував доручене йому діло.
Загалом усе йшло якнайкраще і в загоні, і в Гранітному Палаці, тож якби не цілковита відірваність від батьківщини, колоністам нарікати було б ні на що. Вони вже так пристосувалися до умов життя на острові, так до нього звикли, що якби довелося з ним розлучатися, не раз жалкували б за його гостинною землею!
Але в людському серці живе така неподоланна любов до рідної землі, що коли б у далині забовваніло судно, колоністи все зробили б, аби привернути його увагу і змусити підійти до острова, аби попливти додому!.. Тим часом вони жили безжурним життям і скоріше побоювалися, ніж хотіли, щоб його порушили якісь непередбачені події.
Однак хто може похвалитися, що він назавжди осідлав примхливе щастя і убезпечив себе від ударів долі?
Колоністи не раз, не два, зібравшись укупі, розмовляли про острів, де жили вже понад рік, і якось зачепили те питання, яке згодом привело до вельми важливих наслідків.