Таємниця підземної галереї
Шрифт:
Ліз обережно, хоч навколо не було ні душі. Вдарився головою в ляду. Спробував підняти, але вона не піддалася, видно, була замкнута з другого боку. Щоб відкрити її, потрібна сокира. Та коли взятися розбивати залізо, стукіт можуть почути.
Дуже розчарований, Павло вибрався з льоху і поспішив назад уже знайомою дорогою.
9. ЗОЛОТА СЕРЕЖКА
В наступні дні Павло тільки й думав про галерею. “Хто той невідомий?
Марно намагався щось розгадати. А коли голова вже не витримувала, виймав блокнотик, брався розшифровувати перехоплену передачу. Відповідь на два останні питання, а може й на перше, таїлася в отих буквах, які наче були написані довільно, але коли він почав розгадувати шифр, лягали в окремі слова.
Вивчаючи цю сторінку з літерами, помітив, що подвійна буква ZZ є і в повідомленні невідомого, і у відповіді, яку він одержав. Потім зауважив, що в тексті повторюється не тільки ZZ, а ціла група букв, які, напевне, означають одне слово.
І воно, мабуть, важливе, це ключ шифру, бо звичайний сполучник не може вживатися так часто.
“А чи не повторюються букви ZZ в якомусь одному слові?”
Павло почав пригадувати румунські слова з цими подвоєними літерами. Просидів цілий вечір, але так нічого й не підібрав.
Йоргу, звичайно, знайшов би когось, хто зміг би прочитати шифровку. Та через арешт Фаніки вони перестали зустрічатися. А про все помічене і почуте в підземній галереї треба негайно сповістити кудись далі. Якби Павло знав адресу свого товариша по підпіллю, то не вагаючись порушив би заборону і через Джіка домовився б про зустріч. Мунтяну був певен, що за ним не стежать. Але юнак не знав, де знайти Йоргу, і через те доводилось чекати якогось повідомлення.
На другий день після арешту Фаніки Йоргу сказав:
— Коли все буде добре, я обізвуся.
Про самого Фаніку Павло теж нічого не знав. У майстерні настали тривожні дні, Фраціла вже поводився зухвало. Приходив на роботу п’яним і нічого не робив, полишаючи свою норму на інших, а бідолаха Олару не смів і писнути.
Заклопотаний новими турботами, Павло якось забув про заплутані обставини смерті свого брата.
А от у неділю, повернувшись думкою до тих, що були причетні до загибелі Грігоре, одразу пригадав запрошення Султани. Вона ж кликала його в корчму.
Хлопець сильно здивувався, заставши в “Добруджі” Горе. З цим балакучим юнаком він познайомився в перукарні, куди заходив стригтися. Потім вони випадково зустрілися кілька разів на вулиці, а згодом почали бачитися частіше. Горе хоч і неохоче, але розповів про нещасний випадок, після якого він став кульгавим, і це здружило їх. Павло зрозумів, що веселість перукаря вдавана. Горе швидко схоплював те, що Мунтяну розповідав йому про людей і життя. Як зовсім недавно він повідомив Йоргу, Горе погодився переховувати в своїй кімнаті книги та примірники газети “Роминія лібера”. Це було перше випробування для того, хто мав згодом стати борцем проти фашизму.
Як і минулого разу, Павло переступив поріг корчми Чунту зразу ж після обіду, сподіваючись, що там у цю пору нікого не буде. Але за столиком уже сиділи
Тільки присутність Горе була несподіванкою. Хлопець, сидячи під стіною, тринькав на мандоліні, наспівував пісеньку і не спускав очей з Султани. А вона стояла біля нього і слухала, похиливши голову на ліве плече, так само як це робив Чунту, визираючи з-за прилавка.
Зімкни проміння вій, Життя — це мить єдина. На крилах снів і мрій Нехай душа спочине…Горе час від часу обривав спів, щоб сьорбнути капи, а потім вів далі:
Зімкни проміння вій, Життя — сама ома-а-ана…Саме в цей час увійшов Павло. Перукар сидів спиною до дверей і не спускав очей з Султани. Побачивши, як вона зарум’янилась, заспівав ще ніжніше:
Зімкни проміння вій, Спокійно спи, коха-а-ана!Але дівчина дивилася кудись поверх його голови, і співак здивовано обернувся.
— Розімкни проміння вій, — мовив Павло. — Добрий день!
— Подобається тобі ця пісня? — спитала Султана.
— Щось не дуже…
— Значить, ви знайомі?.. — підозріливо і дуже розчаровано сказав Горе.
А Чунту, побачивши цього відвідувача, нахмурився і вийшов з-за прилавка. Відтоді, як побував у кімнаті Горе, він запрошував перукаря до себе, одпускав Султану з ним у місто, а потім розпитував дочку про їхні розмови. Павла ж навіть не згадував. Хіба інколи міг лайнути хлопця в думці за те, що той принизив його перед дочкою. Та й зараз мав намір вигнати юнака, але збагнувши, що Горе і Павло знайомі, вдавано посміхнувся і подав руку.
— Радий, дуже радий, що ти прийшов, — на диво весело заговорив він. — Сідай, бо життя, як співає Горе, — сама омана. Так, так… Жартуйте, розважайтесь. Тільки не піди, не поговоривши зі мною… Пам’ятаєш ту історію…
І попростував до прилавка. Вмостився на стілець, надувся, як папуга, не зводив з хлопців очей.
Павло сів біля Горе.
— Заспівай нам ще, — попросив він перукаря.
— Щось не хочеться, досить уже… — відповів той, кладучи мандоліну на стілець. — Ну, то підемо сьогодні в кіно? — спитав Султану.
Дівчина завагалася.
— Та… ще не знаю… — І запитливо глянула на Павла.
Горе зиркав чорними, неспокійними очима то на неї, то на нього.
— Бач, як воно буває! — мовив ображено. — Про Павла ти ніколи й не згадувала.