Таємниця підземної галереї

Колін Володимир

Коли вони разом увійшли в шинок, у Султани стиснулося серце. В душу закралась тривога. Чунту раніше кепкував з Горе, кидав всілякі репліки на адресу Павла. А тепер він був дуже веселий.

— Пляшку вина, — замовив Горе.

— Тільки того міцного, Султано… — попередив Чунту.

Дівчина підняла руку і стиснула сережку. “Боже, — подумала вона, — хоча б скоріше вже стемніло!” Полюбила вечори, ті години, коли день змінюється ніччю і все здається якимсь таємничим. Павло заходив до них увечері.

— Ну, швидше там! — квапив

її Чунту.

Дівчина принесла вино і налила в чарки. Серцем відчувала: тут готують щось лихе проти неї і Павла. Батько й перукар по-змовницьки перезирались і підморгували один одному.

“Наче могорич п’ють”, — промайнуло у неї в голові. Султана аж здригнулася, коли Горе підняв чарку.

— Налий і собі, — мовив Чунту. — Сьогодні знаменний день. Ми…

— Який день? — занепокоєно перепитала дівчина.

— Скоро дізнаєшся, — засміявся шинкар. — Правда, Горе?

Перукар підвівся і взяв з сусіднього столика чарку. Наливши її, подав дівчині.

— За твоє здоров’я, Султаніко, — цокнувся він і випив одним духом.

— Чому ти не п’єш? — нахмурився Чунту. — Бери. Чуєш?

— Не хочеться, тату…

— Що-о-о?

Чунту сміявся. Ніколи ще дочка не бачила його таким веселим. А проте вже не було в ньому тієї лагідності, що її відчувала Султана з того часу, як поріг їхнього шинку переступив Павло. Не знала, звідки у неї це переконання, однак розуміла, що батько затаїв якесь зло.

Чунту і Горе вже спорожнили й другу пляшку. Корчму поступово заповнювали відвідувачі, а ці двоє все ще сиділи за столиком, розмовляли і сміялися, обидва дуже веселі. Султана обслуговувала клієнтів сама. Раз у раз позирала на двері, та Павло не приходив. Уже довелося засвітити велику лампу. Настав вечір, а Павла не було. В шинку стояв густий цигарковий дим.

Згодом увійшов якийсь дебелий чоловік, підступив до прилавка і трохи постояв.

— Де хазяїн? — спитав трохи згодом, бачачи, що Чунту не показується.

— Он там, біля столу…

— Ей, Аргір! — гукнув шинкар, коли агент ступив до них. — Бери стілець і сідай… Ти знав ось про нього, а мені не говорив!

Та Аргір не скористався з цього запрошення. Він нахилився і зашепотів на вухо:

— Пташка вилетіла з гнізда. Пан Джурка вергає громи… Наказує вам вислідити Мунтяну, бо ми його не знаємо.

Лице Чунту аж видовжилось, а плесковатий ніс наче ще більше сплющився.

— Що? Що він каже? — спитав Горе.

Але шинкар тільки люто вилаявся і торохнув кулаком по столу:

— Самі неприємності через нього, грім би його побив!

Коли Аргір пішов, шинкар повідомив Горе про втечу Павла. Перукар, кусаючи губи, глянув поверх голів відвідувачів, і очі його зустрілися з очима Султани, неспокійними і допитливими. Посміхнувшись їй, нахилив до корчмаря вродливе лице і промовив:

— Однаково від нас не втече! Я знаю приману, на яку він клюне… — І пошепки взявся викладати Чунту свій план.

Корчмар

скособочив голову на ліве плече і слухав його, більш ніж будь-коли схожий на старого, похмурого і сердитого папугу. Павло не з’являвся, і Султана, розгублено обслуговуючи клієнтів, дуже турбувалась. Коли б не обіцяв прийти, не почувала б цієї тривоги в серці. Ледве стримувалась, щоб не заплакати з горя. Бували й раніше вечори, що Павло не приходив, але тоді дівчина знала, що його не буде, і жила надією на майбутню зустріч. Сьогодні ж він обіцяв завітати. І от нема. А батько й Горе все шепчуться, наче замишляють щось погане. Почувала себе самотньою в цій корчмі, сповненій диму і п’яних голосів. Крім Павла, у неї нема нікого в усьому світі.

“Ну, що ж, — намагалася заспокоїти себе Султана. — Видно, щось йому перешкодило. Прийде завтра, і все буде гаразд. А вони можуть шептатися, скільки їм захочеться…”

Чоловіки допивали свої чарки і один за одним покидали корчму — наближалась година, після якої було заборонено ходити по місту. Тільки Горе говорив без упину, а Чунту все слухав, похитуючи головою.

Коли вийшов останній клієнт, Чунту взявся закривати віконниці. Підвівся і розчервонілий Горе.

— Скажи хоч слово на прощання… — звернувся він до Султани.

— Що з Павлом? — спитала дівчина. — Ви ж приятелі… Де він?

Горе на якусь мить спохмурнів. Та враз очі його заблищали.

— Може, знайшов собі іншу. Хіба я знаю? Він мені всього не розповідає…

Але слова його завмерли на вустах, — з таким докором і зневагою глянула на нього Султана.

— Ну, час уже й вам спати, — мовив Чунту, ступивши до них. — Тільки дозволь, простоїте й до ранку. Знаю я вже…

— На добраніч, Султаніко, — шепнув Горе. — Не гнівайся, я пожартував…

Та дівчина відвернулась од нього. Горе вийшов. І відразу ж позад нього загуркотіло — це Чунту з силою потяг до землі жалюзі. Кульгаючи, хлопець попрямував додому. Вулиці були пустинні, лише коли-не-коли показувався якийсь запізнілий перехожий, що скрадався у темряві, боячись натрапити на патрулів. Стояла німа тиша. Наче якесь стихійне нещастя пройшло по місту і винищило все живе. У пітьмі тільки бурхало море. Величезні хвилі здіймалися, ревли без упину і з люттю налітали на берег, наче бажаючи змити його з лиця землі. Немов якісь морські собаки, протяжно вили під ударами хвиль буї.

На вулиці Вітру було ще гірше. Холодний вітер ніс з моря великі краплі солоної води. Горе подумав, що до ранку на березі розмиє не один будиночок. Біля входу на якусь мить спинився. З жахливому гоготанні хвиль вчувалося брязкання ланцюгів. Море тисячами голосів ревло, стогнало, кликало.

“На ранок буде не один небіжчик”, — подумав Горе. І, зіщулившись од страху, увійшов у двір, переслідуваний гуркотом води.

— Добрий вечір, — почув відразу позад себе. — Страшна буря.

По голосу впізнав професора Заню.