Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Майже сімнадцять років прожив на квартирі у Берегових учитель німецької мови Карл Карлович Зоммер. Під час першої світової війни потрапив він у полон до росіян, а в час революції став червоногвардійцем. Пізніше інтернаціональною бригадою командував Віталій Примаков. Там тато і познайомився з кулеметником Зоммером. Перед Перекопом Карл Карлович виніс пораненого тата в безпечне місце, перев'язав, допоміг санітарам доставити його в госпіталь. Відтоді й подружився тато з цим німцем, колишнім шахтарем з далекого Руру. Після закінчення громадянської війни Зоммер заїхав у Жовтневе погостювати, попрощатися з татом. Сподобалось йому село, особливо припала до
— Учися, ти здібний хлопчик і можеш добре оволодіти німецькою мовою.
У Зоммерів двоє дітей — дочка Клара і син Альберт. Клара вчилася в інституті, Альберт ходив до школи разом з Юрком. Хлопці дружили, часто вибирались у ліс по гриби і на далекі озера ловити рибу. Біля Зоммерів Юрко добре вивчив німецьку мову, говорив з ними вільно. Та от недавно Клара, закінчивши медінститут, одержала призначення в Євпаторію і почала працювати в дитячому санаторії. Августа Генрієтівна наполягла, щоб переселитися до дочки, бо лікарі радили їй якнайбільше бувати на морі, лікувати задавнений ревматизм. Тепер від Альберта зрідка приходять листи, пише, що вони з батьком дуже скучають за селом, за Прип'яттю. Обіцяв улітку приїхати в гості. Після Зоммера німецьку мову почала викладати Віра Миронівна. Вона належно цінувала Юркові знання, хвалила за вимову, ставила його в приклад іншим.
А зараз мовилося про щось дуже серйозне. Віра Миронівна далі говорила тільки з батьком.
— Василю Івановичу, яка ваша думка про сільського аптекаря Сиволапа? — спитала вона тихо.
— Не подобається він мені,— одразу відповів тато. — Якийсь слизькуватий, фальшивий чоловік. Хоча можна подумати, що я зайве наговорюю на людину. Сиволап — герой, учасник громадянської війни, має заслуги перед революцією. Я сам бачив, як він під хутором Вишневим власноручно застрелив кількох бандитів.
— І в мене він не викликає довіри, — підтримала вчителька. — І в очі людям не дивиться, все кудись убік зирить.
— Щось скоїв цей Сиволап? — запитав тато.
— Ні, Василю Івановичу, — ухильно відповіла вчителька, — тут зовсім інше… Щоправда, не завжди, коли тобі не подобається хтось, то вже треба не довіряти йому чи зовсім зневажати. Та, скажу вам, мусимо бути пильними, бо наші вороги не дрімають. Навіть у вашому селі діють небезпечні злочинці.
— Які злочинці? — глянув на вчительку тато.
— Тут ось яке діло, — ще більше притишила голос Віра Миронівна, — зараз це вже й не велика таємниця. Протягом року запеленговано роботу ворожого передавача. Діяв він в районі Васильківських Дач. А тричі радіосигнали передавалися з палацу.
— Он воно що, — проказав тато, — і ви, Віро Миронівно, підозрюєте аптекаря Сиволапа?
— Ні,— заперечила вчителька, — про Сиволапа я заговорила зовсім з іншої причини.
— А може, з передавачем якась помилка? — засумнівався тато.
— Та ні, тут усе точно, — підтвердила Віра Миронівна. — Я кілька років тому закінчила курси радистів і допомагала тут товаришам, разом пеленгували ворожу рацію. А розповіла вам це, щоб ви взяли під нагляд палац. Зараз вороги активізуються.
А коли поверталися додому, тато
— Днів через три знову навідаємося в район. Про підземелля треба доповісти Вершині або Коваленку. Тут справді затягується тугий вузлик. А що як ворожа рація працювала в підземеллі? І треба діяти так, щоб не сполохати цю небезпечну птаху…
Розділ третій
ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!
На третій день після нападу фашистів батькові принесли повістку з військкомату. Ще через день о дев'ятій годині він повинен був з'явитися з речами на місцеву пристань. У хаті стало ще сумніше. Зажурена мати почала збирати потрібні речі, складала їх на столі, переглядала, запитувала батька, чи чогось не забула. Та ходила вона як привид, все валилося з її неслухняних рук. Тато пішов здавати комору, а Юрка попросив наловити риби і зварити юшку.
Юрко з вудкою подався на берег Прип'яті і примостився на поваленій вербі, верхів'я якої лежало під високими очеретами. Поволі колишеться на хвилях червоний поплавок, а Юрко й не бачить, думає про своє. Завтра в цей час тата не буде дома, прибуде пароплав і забере мобілізованих. Поїде тато — і хтозна, коли повернеться додому… І відчув Юрко, що в його житті щось наче обривається. Він ще не усвідомлював, що назавжди вже закінчувалося його дитинство, і не доведеться йому більше ганяти по вигоні босоніж, грати в «червоних» і «білих», ходити з товаришами в походи, брати участь у піонерських зльотах. А зараз страшно Юркові за тата, от якби разом з ним піти на фронт… Та не візьмуть його в армію, бо ще років немає.
Тихо несе свої хвилі Прип'ять. Їх плескіт ніби заколисує хлопця, до нього повертається рівновага. Прип'ять завжди додає людям спокою, сили, впевненості.
Любить Юрко свою річку. Ще маленьким, він пам'ятає, мама, йдучи прати, брала його з собою на берег. Юрко заходив у теплу воду і стежив за зграйками маленьких пічкурів. Коли Юрко бігав у воді, зграйки рибок шарахались від нього, але тут же поверталися, інколи натикалися на його засмаглі ноги, відскакували. Рибки, як і він, бавилися в м'якій ласкавій воді.
Чи є де ще красивіша річка за Прип'ять?! Правду казала бабуся Улита, що Прип'ять добра і щедра, бо всіх напуває цілющою водою і наділяє силою. Тільки й люди мусять любити свою річку, пильнувати, щоб вона не міліла, бо разом з нею мілітиме і їхня сила. І тато любить Прип'ять. Це ж він навесні та восени завжди саджає верби вздовж річки і Юрка бере з собою, щоб допомагав. Посадить деревце, прикаже задоволено:
— Рости, вербичко, і не мілій, річко!
Влітку Прип'ять спокійна і ласкава. А навесні річка зовсім інша — бурхлива і нестримна. Розливається широко і затоплює навколишні заплави, прибережні болота й ліси. Часом, як велика повінь, Прип'ять дістає і їхнього подвір'я, і тоді доводиться забирати худобу та іншу живність і переселятися до діда Захарка. Дідова хата стоїть на такому крутому узвишші, що ніяка повінь її не сягає.
Колись на цьому півострові, на якому тато поставив будинок, було зо три десятки хат. Але їхні господарі поступово перебралися в горішню частину села, куди не дістають повені. Залишилися тільки ті, хто не уявляв своє життя без Прип'яті. І Юрків тато теж не зміг одірватись від річки.
Коли відступала вода, мати наводила лад у хаті. І смішно було дивитися, як вона віником вимітає з-під столу та лавок вайлуватих раків. Вони чіплялись клешнями за нехворощ, повисали на ній, злякано ховалися у темних кутках. Мати часто казала татові: