Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
— Чого ти прикипів до цього острова? Набридло мені раків вимітати. І піч через два-три роки доводиться перекладати. Перенесімо хату в село на сухе місце.
Тато слухав материні нарікання, добродушно запитував:
— Набридло тобі, Марійко, на острові жити?
— А що ж, не набридло! Вчепився за цей острів, наче рак у віник, і ніяка сила тебе відірвати не може.
— Та хіба ж тільки мене?
— А кого ж іще?
— Юрку, — питає тато, — ти хочеш забратися з Прип'яті?
— Ні, не хочу!
— І я не хочу, і Санько, і Галя, — перераховував усіх тато, — і моя дружина, Марія, не може жити без Прип'яті. Як же нам залишити
Мати замовкала, бо й вона любила цей півострівець, ласкаву й голубу Прип'ять.
І дядько Денис любить Прип'ять. Навесні трактористи орали поле, і один з них, Корній Гава, став розорювати берег річки. Побачив дядько Денис ту шкоду, налетів на тракториста, мов той шуліка, почав соромити:
— Що ти, чоловіче, робиш? Чи ти розумієш, яку шкоду Прип'яті завдаєш?
— А мене попросили цю місцину зорати.
— Хто тебе попросив?
— Хто? Хто? Іван Скрипаль. Прихопи, каже, шматок берега, бо тут все одно земля гуляє, а я тут латку картоплі посаджу, хоч якась користь буде.
— Батько його лисий гуляє! Повертай трактор і більше до берега не наближайся. А то й тобі, і Скрипалю буде на горіхи за самоуправство.
Не знає Юрко, чи дісталося винуватцям на горіхи, а береги Прип'яті більше ніхто не розорював. Зневажає Прип'ять і колгоспний шофер Віктор Торба. Зажене свою машину в річку і починає мити. Побачить дядько Денис, а він з ранку й до вечора біля порома, підійде до Торби, гримає:
— Іди геть від річки! Чи ти не знаєш, що від бензину риба гине? Навіщо ти Прип'ять мазутом опоганюєш?
Торба вдає, що не помічає дядька Дениса, набирає у відро води і хлюпає на машину. Потім скоса позирає на Дядька Дениса, мружить свої вузькі, ніби прорізані осокою очі і насмішкувато промовляє:
— Ой ти, дядьку Денис, в чуже просо не сунь ніс!
Дядько Денис ще більше гнівається.
— Яке ж це чуже пресо? — сердито вигукує він. — Це ж наша Прип'ять. Народу належить, а ти її паскудиш. Совісті в тебе немає. Виводь машину, халамиднику, бо, слово честі, моя палиця походить по твоїх плечах.
Торба, почувши про палицю, похапцем кидає відр'о в кузов, залазить у кабіну, виводить машину на берег річки і на прощання гукає:
— Даремно гніваєтеся, дядьку, даремно. На наш вік і води в Прип'яті, і риби вистачить. І не варто так скипидаритися! Набридли всім ваші проповіді. І як тобі, мудрагель, хочеться з кимось посперечатися, то ти, дядьку, сам себе гризни за п'ятку! І по цій мові — бувайте здорові!
Машина рушила, задоволений Торба визирає з кабіни, дядько Денис ще довго гнівається, ображено бурчить:
— Ти бач, укуси сам себе за п'ятку! Нема ні честі, ні совісті в людини.
Червонястий поплавок давно вже занурився у воду, а Юрко задумався, то й не помічає. Знову тривогою війнула думка про батька. Завтра він попрощається з ними, з селом, з Прип'яттю…
Враз ліска натяглася, здригнулося затиснуте в руці замашне вудлище. Юрко притримав його, забрів у воду, почав поволі підтягати улов до берега. Велика і сильна рибина потрапила на гачок. І тут треба пильнувати, щоб, бува, не зірвалася. Невдовзі на піску забився сріблястий, мало не півметровий жерех. Пощастило. Не завжди трапляється такий улов. Правда, ще більшого жереха
За годину у відрі плескалося ще десятків три окунців, пліток, пічкурів. На юшку цілком вистачить. Тепер можна б піти до палацу, провідати тата, хоча й заважати йому не варто. За день він мусить здати комору, клубні справи, розрахуватися. Спершу вирішив піти на пристань, може, зустріне когось з товаришів, дізнається про останні новини, а тоді до комори.
На півдорозі до пристані зустрів Івана Гончара. Той міцно потис Юркові руку, пригладив кучерявий розкошланий чуб і почав скаржитися:
— Не взяли нас в армію навіть добровольцями, всіх відправили додому. Сказали, ще рано. Спробували ми з Петром Солодовниковим на фронт пробратися. З-під Житомира повернули додому! Та я одержав направлення у винищувальний батальйон. Хоча це, звісно, й не фронт, а й тут робота знайдеться.
— У який батальйон? — не зрозумів Юрко.
— У винищувальний, кажу. — І почав пояснювати: — Будемо шпигунів і диверсантів ловити. Фашисти на світанку десант під Васильківськими Дачами скинули. Поїхали наші на облаву, а таких, як я, не взяли, бо всім не вистачає зброї. На весь батальйон двадцять гвинтівок і карабінів. Кому дісталася зброя — боєць, а кому ні — на кухні картоплю чисть. Обіцяють підкинути ще гвинтівок, і кулемет є. Командир батальйону, — розповідав Гончар, — директор школи Микола Павлович Федорчук. І штаб наш у школі.
— А хто в загоні? — поцікавився Юрко.
— Комуністи, комсомольці, активісти. А гвинтівки, з ними допризивники марширували, іржею покрилися. Вчора цілий день їх чистили, доводили до ладу…
Дуже хочеться Юркові розповісти про зброю, знайдену в підземеллі. Не дає йому спокою ця таємниця, аж груди розпирає. Та й нічого дивного. Спробуй витримати, коли знаєш отаку надзвичайну таємницю, а мусиш мовчати! Там же приховано кулемет, з сотню гвинтівок, патрони, гранати. Чи, може, сказати і попередити, щоб не виказував таємниці? Іван вірний і надійний товариш. Що як вони зараз через старі каменоломні зайдуть у підземелля і візьмуть з десяток гвинтівок? Ніхто нічого не помітить, і винищувальний батальйон одержить потрібну зброю. Можна буде прихопити й ящик гранат-лимонок. От здивується Гончар, як потрапить у кімнату, побачить рожеві шафи з такими цікавими книжками. Іван змалку дуже любить читати. Є в нього свої найдорожчі книжки. І ще хочеться Юркові перевірити, куди ведуть мідні зірочки, які тато помітив у кутку коридора. Мабуть, там є хід до панської скарбниці. Піти самому — страшнувато. А що як наткнеться на отого невідомого вовкулаку? Тоді живим із підземелля не вийдеш! А коли піти вдвох — певніше себе почуватимеш.
Юрко зітхає і відганяє від себе цю спокусливу думку. Не має він права розповісти про цю таємницю. Навіть матері не розказав про підземелля і сховану там бібліотеку. Мама так захоплюється книжками, читає завжди, як випаде вільна хвилина. Навіть на роботу бере книжки, читає дівчатам. Прийде до вишивальниць, роздасть їм роботу, підбирає заполоч і напам'ять читає вірші Шевченка, Некрасова, Пушкіна. Це ж мама привчила Юрка читати. Взяти б у підземній бібліотеці кілька книжок і подарувати матері. Правда, книжки можна буде взяти згодом, а зброя потрібна винищувальному батальйонові вже сьогодні.