Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
— Чудово, — смакував холодець комендант. — Мені ще ніколи не доводилося їсти таких смачних страв. Україна — гут. І їй потрібен розумний та вимогливий господар! Тут дуже багата й родюча земля. Вона може прогодувати весь світ.
Староста розпливався від радості й задоволення. Він раз у раз схоплювався з місця, біг на кухню, приносив вареники, рибу, гусятину і підсовував усі ті наїдки коменданту.
— Просю покуштувати! — солодко виспівував він. — Для вас готували, дорогі гості! А ви вже не погребуйте нашим столом! Покуштуйте, пане комендант, линків, випийте чарочку наливочки-тернівочки.
Штарк розстебнув комір темно-зеленого френча.
— Данке шьон! — вдячно покивував
Староста ледве не танцював від радості. Сам комендант Штарк приїхав до нього в гості, обідає, вихваляє подані йому страви. Недаремно так розстилався Щупак перед цим німцем. Сподівався він заручитися підтримкою коменданта, розбагатіти, добитися давно задуманого, повернути хутір. Спав Щупак і бачив у своїх солодких снах ставок, а над ним крислаті замріяні верби. І ходять по тихому плесі хвилі, розпливаються широкими колами. То скидаються золотисті карасі, полюють за необачною мошкою — і важко плюхаються у воду. Сниться Щупаку батьківський будинок, повітки, клуні, комори. А за ними — поле! Його поле! І йдуть по ньому жниварки, пливуть по золотій, вистояній пшениці. Задумав Щупак, поки суд та діло, взятися за ще одну вигідну справу, відкрити в селі крамничку. І треба знайти нагоду попросити для цього заходу в коменданта приміщення колишнього магазину. Все одно стоїть він з повибиваними вікнами, зламаними дверима. От би потекли в кишені грошики!..
Староста поставив перед комендантом миску з малиною, запросив покуштувати солодких ягідок, і тут же метнувся до скрині. Він підняв важку, обковану залізом кришку, дістав з прискринка невеличку коробочку, подав Штарку.
— Просю вас, пане комендант, — пролепетав він, — взяти від мене невеличкий подаруночок, на добру згадку!
Німець узяв коробочку, розкрив її і прикипів поглядом до масивною золотого персня з великим коштовним каменем.
— О, — захоплено вигукнув він, — золотий перстень! — Він узяв його в руки, довго оглядав, похвалив: — Яка тонка й філігранна робота!
Староста благально зиркнув на перекладачку:
— Пані Віро! Скажіть, що дарую!
Штарк міцно потис Щупаку руку, зворушено подякував:
— Данке шьон, пане староста!
Щупак підхопився з стільця, побіг у сусідню кімнату, вніс патефон, поставив платівку з німецькою народною піснею. Комендант сів у крісло, обтягнуте червоним плюшем, слухав патефон і задоволено повторював:
— Чудово!..
Перекладачка підвелася з-за столу, вибачливо звернулася до коменданта.
— Гер Штарк, дозвольте мені пройти на берег Прип'яті. У мене від слив'янки трохи запаморочилася голова… А крім того, я виросла в цьому селі, тут минули мої дитячі роки. І я хочу поглянути на знайомі місця, згадати минуле.
— Звичайно, фрейлейн Віра, — промовив комендант, зручніше вмощуючись у кріслі,— ви можете бути вільні.— Німець подивився на годинник — Погляньте на ріку свого дитинства, а рівно в три чекайте мене з палацу. Тут, у пана старости. І ми поїдемо ловити рибу.
Перекладачка вийшла на вулицю і поволі пішла на берег Прип'яті. Тут було все знайоме, рідне. Здавалося, нічого не змінилося, але водночас відчувалася зажура, тривога, неспокій. Рідна земля в неволі! У її рідному селі окупанти зі своїм кривавим «новим порядком!»… І вона, недавня вчителька, зараз роз'їжджає разом з німцями у незавидній ролі перекладачки. Віра Миронівна так і бачить осудливі погляди односельчан. Їй ніхто не сказав ні слова, але скільки зневаги і невисловленого болю було в поглядах близьких людей.
Вона підійшла до Прип'яті, зупинилася на високій кручі. Віра Миронівна й не помітила,
Коли Карл Карлович Зоммер пішов на пенсію, його замінила молода вчителька Віра Миронівна. Випускниця педагогічного інституту сама попросилася в рідне село. Учні добре пам'ятають, як уперше нова вчителька з'явилася в їхній школі. Вродлива, гарно вдягнена, із значком парашутиста на грудях, Віра Миронівна зразу стала улюбленою вчителькою. Ніби радісне пожвавлення сталося в шкільному житті після її приїзду. Учителька створила в селі великий хор, організувала драматичний гурток. За зиму гуртківці поставили в сільському клубі кілька п'єс. Найбільший успіх мала вистава «Сватання на Гончарівці». А Стецька там грав учень Павло Демко. Та ще й як грав, як справжній актор. Сама Віра Миронівна хвалила його талант, а Павло твердо вирішив після закінчення школи поступити в театральний інститут.
Минулого року разом з родиною Віра Миронівна перебралася в район. Дуже переживали, розстаючись з нею, учні, гуртківці і односельчани…
І раптом — німецька перекладачка!..
До села вже доходили чутки, що Віра Миронівна працює перекладачкою в районній комендатурі, але це сприймали, як злу вигадку. А тут з'явилася сама: приїхала з комендантом, убрана, як на свято. Фашист подає їй руку, допомагає зійти з фаетона, а вона йому улесливо всміхається!.. А підлабузник староста, підлий і нікчемний зрадник, величає її «панею Вірою».
Павло Демко мало не заплакав від образи, болю: їхня вчителька — фашистська прислужниця!
І ось він підійшов до Віри Миронівни, прострибав навколо неї на одній нозі і деренчливим голосом проспівав: «Тепер наша Варочка — німецька вівчарочка! Тепер наша Варочка — слуга пана Штарка!»
Перекладачка дивилася на Павла і тільки всміхалась:
— А, Павлуша! Я й не знала, що ти ще й співаєш так дотепно! Я не до кінця помітила твій талант…
Павло зупинився, ніби його громом вдарило. Ти, бач, яка, ще й глузує! А сама! Зрадниця, фашистська вівчарка! Не стямився, як схопив грудку і з силою пошпурив нею в перекладачку:
— На, одержуй!..
Павло ще хотів сказати люте, образливе, але не встиг, на його шиї лещатами зімкнулися чиїсь жилаві руки. Повернув голову, побачив кучера коменданта Штарка.
— Пусти!..
Павло крутонувся, звився вужем, дряпонув нігтями кучерову руку, але той, відпустивши горлянку, тут же заламав хлопцеві руки, прохрипів:
— У мене не вирвешся, я не таким, як ти, в'язи скручував! Іч, гаденя яке, на кого руку осмілився підняти!
Кучер боляче штурхонув кулаком Павла в спину, наказав:
— Іди, іди! І не крути, як той пацюк, головою. З моїх рук не випорснеш! А я бачу, — повернувся він до перекладачки, — що вони за вами слідом подалися, оцей і ще один розбійник! Думаю, щось тут є! І теж за ними! А воно, бач, груддям шпурляє!..
На подряпаному чолі у Віри Миронівни виступила кров. вона витерла її білою хусткою, сказала кучеру:
— Даниле, відпусти його, хай собі йде геть!..
Кучер сердито повів широкими плечима, заперечливо хитнув головою:
— Не відпущу! Знаю я цих бандитів! Сьогодні вас, завтра мене, а там і на пана коменданта руку здійме! Він оце по селу гасає,— кучер люто зиркнув на Павла, — а його душа в партизанах! У них в усіх одна думка — зробити капость новій владі. Їм нові порядки не до шмиги! Їм подавай більшовиків!