Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
— Мій предок, — відповів Юрко, — будував Білу вежу. Її теж звали палацом. Але вона зникла, її зруйнували під час громадянської війни.
— Як прізвище твого прадіда? — доскіпувався Майєр.
— Берг! Франц Берг, — пояснив Юрко. — Але пан Хоткевич любив усім, хто працював у ного маєтку, давати українські прізвища. Мій прадід був Бергом, а потім стаз Береговим.
Майєр насторожено дивився на Юрка. Очі в Майєра, тільки тепер їх роздивився хлопець, пронизливі, опуклі, чи то зміїні, чи риб'ячі.
— Звідки тобі це
— Тато розповідав, — відповів Юрко, — і люди в селі це знають. Є навіть такі, що знали мого прадіда.
— І все ж це можуть бути звичайні вигадки, казки, — заперечив Майєр.
Юрко розвів руками:
— Можливо, що хтось щось вигадав або не так зрозумів і пізніше переінакшив по-своєму. Бабуся Улита часто розповідала, що її батько Франц Берг вмів встановлювати чудодійні замки, ладнав дзиґарі на баштах.
— І це може бути не чим іншим, як вигадкою.
Юрко заперечливо похитав головою:
— Ні, гер Майєр, мій прадід безперечно був механіком. У нас збереглися давні пергаменти, видані Кенігсберзьким магістратом, і там значиться, що мій прадід має професію майстра-механіка. Пізніше він зник безслідно при будівництві палацу.
— Як же він міг зникнути? — насторожився Майєр.
— Не знаю, гер Майєр, — знизав плечима Юрко, — хоча бабуся Улита казала, що під Білою вежею пан Хоткевич збудував майстерню для виготовлення фальшивих грошей. Мій прадід знав, як пройти до панської фальшивомонетні. От пан і позбувся небажаного майстра.
Майєр помахав довгими руками, трохи зігрівся, вийшов на косу, освітлену призахідним сонцем.
— Твоя розповідь, — зацікавлено, але з ноткою недовіри в голосі мовив Майєр, — нагадує звичайну казку. Мабуть, бабуся розповідала тобі про скарби, сховані паном, про підземні світлиці, наповнені золотом.
Юрко шанобливо кивнув головою.
— От бачиш, — зрадів гестапівець, — ти, мабуть, і сам переконаний, що все це звичайні казки, вигадки. Не міг пан Хоткевич в глухому селі, схованому серед боліт та лісів, виготовляти фальшиві гроші. Все це звичайна вигадка.
— Не знаю, гер Майєр, — довірливо проказав Юрко, — як усе це було насправді. Ви мене запитали, а я вам відповів. Тільки, мабуть, була в нашому селі фальшивомонетня…
— Чому ти так вважаєш? — перебив Юрка Maйєр.
— Бо залишились якісь іноземні гроші. Я сам їх бачив…
— Ти бачив фальшиві гроші? — з неприхованим інтересом запитав гестапівець.
— Так, гер Майєр.
— І де ти їх бачив?
— У нас дома. Їх подарувала моїй матері дочка колишнього панського дворецького Шудрі. На тих грошах намальована підстаркувата королева з пишною білою зачіскою.
— А де ж тепер ті гроші?
— Десь на горищі,— відповів Юрко, — моя мати любить різну старовину, вона зібрала колекцію давніх грошей.
— Але чому ти вважаєш, — допитувався Майєр, — що ті купюри з підстаркуватою королевою
— Про це говорила матері дочка пана Шудрі, вона зараз проживає в нашому селі, живий і її батько. Вони, мабуть, багато чого знають, але мене мало цікавили давні гроші.
На берег прибіг Щупак, гукнув Юркові:
— Скажи пану Майєру, що юшка готова і пора їсти, бо як захолоне, то вже не той смак.
Мати розстелила серед двору килим, на ньому — білу скатертину, розставила на ній тарілки, підноси, пляшки з горілкою і наливкою. Ситарчук понасипав у миски юшки, а в окремі тарілки поклав зварену рибу. Посередині стояло відро з червоними, звареними раками. Німці сіли окремо за стіл.
Щупак спритно відкоркував сулію з перваком, поналивав чарки, сказав Юрку, щоб запитав, чи вип'ють горілки німці. Штарк і Майєр відмовилися, відсунули пляшку з наливкою.
Майєр провів ложкою по жовтій, янтарній юшці, запитав Юрка:
— Хто варив?
— Пан начальник поліції…
Майєр подивився на Ситарчука, який мовчки сьорбав юшку, на Щупака, на поліцаїв, і теж заходився їсти. Штарк швидко з'їв миску юшки, і тут же попросив добавки.
— Згодься, Отто, — вдоволено промурмотів комендант, — Що такої смачної страви нам не доводилося куштувати навіть в паризьких ресторанах. Славнозвісна юшка з черепахового м'яса не йде ні в яке порівняння! Фюрер пообіцяв кожному німецькому офіцеру дати на Україні по п'ятдесят гектарів землі. Чудова юшка ще більше утвердила мене в тому, що брати земельний наділ треба на Прип'яті.— Штарк підняв руку і урочисто проголосив:
— Сьогодні я призначаю Юргена Берга своїм особистим рибалкою! А вам, пане старосто, наказую доставляти виловлену рибу в комендатуру!
Юрко переклав наказ коменданта Штарка.
Староста тут же наповнив чарки, проказав захмелілим голосом:
— Вип'ємо, панове, за здоров'я наших визволителів, пана Майєра і пана Штарка. Хан їм добре живеться та добре ведеться!
Поліцаї випили, почали закушувати, а їх жадібні очі все тяглися до сулії з перваком.
— Наші охоронці,— бридливо промовив Майєр, повернувшись до Штарка, — надто вже нагадують мені отруєних алкоголем ірокезів. У них якась непереборна жадоба до алкоголю. Поглянь, Вальтер, як світяться їхні очі, коли вони дивляться на горілку.
Невдовзі німці піднялися з-за столу.
— Данке шьон! — задоволено подякував комендант — У наступну неділю ми знову приїдемо ловити рибу. Ти, Юрген, приготуй волок на дванадцяту годину дня. І скажи старості і начальнику поліції, що вони теж мусять бути тут з вартою.
Майєр і Штарк поволі вийшли на вулицю. Юрко ніс слідом за ними двоє невеличких відер з раками.
Відчинивши дверці машини, Майєр несподівано запитав Юрка;
— Якою мовою написані ваші пергаменти?
— Німецькою, гер Майєр, готичним шрифтом. На жаль, я не все зміг там розібрати.