Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Очі перекладачки вдячно зблиснули:
— От бачите, гер Штарк, подібні ревнощі, мабуть, взагалі властиві такому вікові! І мені буде дуже прикро, якщо за такі щирі до мене почуття постраждає цей хлопчак, а тим більше — його родина.
— Ні,— зневажливо закопилив губу Штарк, — ви не порівнюйте цього недоростка зі мною! Як же він міг кинути камінь у жінку? Хай би він кинув у мене, тоді зрозуміло!
— О, гер комендант! — вигукнула перекладачка. — Що ви говорите! Хто відважиться підняти руку на німецького солдата, який переміг півсвіту! Хто може на це зважитися!
Штарк самовдоволено посміхнувся.
— Здається,
Комендант наказав кучеру їхати в поліцію. Він поважно зайшов до кабінету начальника поліції Ситарчука, звелів привести арештованого. Невдовзі Шлапак привів побитого Павла.
— Ти вчинив тяжкий злочин, — загрозливо промовив Штарк, — ти підняв руку на працівника німецької установи. Цей злочин карається смертю! Але твоя колишня вчителька, — комендант показав рукою на Віру Миронівну, — просить помилувати тебе і твою родину. Вона ручається, що більше ти не будеш займатися подібними справами. Іди й більше не потрапляй мені на очі.
Павло вийшов з поліції і поволі рушив додому, але раптом зупинився, постояв і повернув до порому.
Слідом за ним на вулицю вийшли комендант Штарк і Віра Миронівна.
— Як ви себе почуваєте, фрейлейн Віро? — співчутливо запитав Штарк.
— Трохи болить, але дрібниці,— ніяково посміхнулася перекладачка.
Комендант підійшов до фаетона, сказав:
— Ситуація змінилася. Я щойно говорив по телефону з гером Майєром і залишаюся на день у селі, а ночуватиму в старому палаці. Ви теж, фрейлейн, відпочивайте! Данило повернеться і відвезе вас додому. А завтра о п'ятій годині вечора він повинен чекати мене біля воріт палацу.
Невдовзі фаетон знову під'їхав до будинку старости. Перекладачка сіла у фаетон, і ситі коні швидко винесли його на ґрунтову дорогу, що вела до порому. І тут на підніжку скочив Павло Демко.
— Віро Миронівно, пробачте мені! Спасибі вам!
Кучер перегнувся і боляче шмагонув Павла нагаєм по плечах.
— Геть звідси, гиддя шолудиве!
Павло, здавалося, не відчув удару, вдячно глянув у вічі учительці, сплигнув на землю і зник в прибережних кущах. Перекладачка осудливо поглянула на кучера:
— Навіщо ви так, Даниле Павловичу? Він з добрим наміром, а ви нагаєм його смугуєте!
Кучер колесом вигнув спину, вдарив по конях:
— Ненавиджу! Як я їх ненавиджу всіх!
— За віщо?
Фаетон поволі з'їхав на пором. Дві жінки і кульгавий Кузьма Карпухно поволі переправили його на протилежний берег річки.
— Даремно ви заступилися за цього харцизяку! Даремно! — гнівно говорив кучер. — Хай би їх усіх спровадили в жандармерію! Іншим наука! Ви думаєте, він просто так у вас грудку пошпурив? Ні! Він, як до чого дійде, вас не помилує! Хто цей Демко? Хто його батько, знаєте? Отож-то й воно! А я знаю! Прийшов до нас з такими, як сам, голодранцями, розкуркулював. Усе забрали. Оцей лобуряка теж таким росте! З ними на одній землі нам не жити! Отут і треба дивитися, хто кому хутчій голову знесе!
Перекладачка відкинулася на спинку фаетона, промовила розважливо:
— Засліпив вас гнів, Даниле Павловичу, а гнів, давно сказано, поганий
— Не гнів, а лють! — буркнув кучер.
— Може, й лють, — погодилася перекладачка, — а все одно треба бути справедливим. Скільки у вас було братів і сестер?
— Дев'ятеро. А що?
— Згадайте, — спокійно вела мову Віра Миронівна, — як у голодний рік мій батько, вчитель, видав їм безплатні талони на сніданки та обіди в школі. А хто заперечував? Рахівник колгоспу — пан Ситарчук! Він доводив, що куркульським дітям не варто й крихти хліба дати! Пана Ситарчука теж, мабуть, тоді гнів засліпив! А мій батько, вчитель, за правду стояв, і правді служив! А я — його дочка!
— Так воно так, — кучер шмагонув нагайкою по конях, як фаетон в'їхав у густий сосновий ліс, — правда велике діло! Тільки хто тепер живе по тій правді?
— Кожен мусить жити по правді, як хоче бути чесною людиною!
— А вашому батькові спасибі,— помовчавши, озвався кучер, — порятував нас від голодної смерті! Моя мати часто його добрим словом згадує.
— Де ж ваші брати? — запитала перекладачка.
— Три пішло в армію.
— А ви?
— Я здався в полон! Думаю, німець хутір поверне, буду господарювати! А вам раджу бути обережною! Німець нікому не йме віри! Спершу про себе думайте, а вже потім і правду згадуйте!..
Віра Миронівна поглянула на годинник, була вже четверта година з обіду. Перекладачка згадала Юрка, уявила, як він зустрічає фашистів, і мимоволі відчула, як нестримне хвилювання закрадається в її серце.
Розділ вісімнадцятий
«ГОСТІ»
Юрко й справді в цей час зустрічав своїх небезпечних гостей. У призначений час біля воріт зупинився чорний приземкуватий «опель». З нього вийшов комендант Штарк, староста та худорлявий довгов'язий німець з пласким лицем, на якому виднілися холодні водяні очі. Юрко зразу пізнав Майєра. Він вперше побачив його тоді, як фашисти повісили вчительку Ніну Павлівну…
Штарк привітно всміхнувся Юркові, сказав:
— Юрген! Фрейлейн Віра відчула себе досить кепсько, і їй довелося повернутися додому. Тобі доведеться взяти на себе обов'язки перекладача.
Німці з старостою зайшли на подвір'я. Там їх чекали озброєні поліцаї на чолі з начальником поліції Ситарчуком, у якого на грудях висів німецький автомат, і він гордовито притримував його обома руками.
Мати, хоч і знала, що до них має приїхати Штарк та Майєр, побачивши на своєму подвір'ї німців, зблідла. Галина Іванівна сховалася від нежданих гостей на своїй половині, Леся теж намагалася не потрапляти їм на очі. Приймав гостей Юрко. Він зняв з паркану просушений волок, шанобливо сказав коменданту Штарку:
— Гер комендант, найкраще ловити рибу під прибережними вербами. Там повно щук! Є й судак, жерех!
Майєр підозріло подивився на Юрка, запитав недовірливо:
— Ти володієш німецькою мовою?
— Приємна несподіванка, — пояснив Штарк. — Юрген не тільки досконало знає німецьку мову, він навіть наш земляк. Його предки вихідці з Кенігсберга!
Майєр прискіпливо обмацав своїми водянистими очима Юрка, подав йому суху, вузеньку руку.
— Радий вітати свого земляка. Але звідки ти знаєш про свою приналежність до німецької нації?