Таємний сад

Бернет Френсіс Годґсон

— Ну, ти вже зовсім як малинівка, — якось вранці сказав він дівчинці, коли підняв голову від роботи і побачив її побіч. — Ніколи не знати, коли ся появиш і звідки ото вискочиш.

— Малинівка тепер дружить зі мною, — з гордощами повідомила Мері.

— Знаю-знаю, вона пташка товариська, — відказав Бен Везерстаф, — їй їсти не дай, а дай з друзями побалакати. А то ще з новими. Любить вона себе показати, любить. Як розпустить хвоста, як ся запишає — чиста тобі пава.

Бен дуже рідко так розбалакувався. Бувало, навіть не відповідав, коли

Мері щось запитувала, тільки буркав собі під ніс.

— Ти вже скілько тута? — спитав він далі.

— Та десь місяць, — відповіла дівчинка.

— Виджу, ти часу не марнувала, — добродушно прогудів він. — Поправилася троха, та й личко ся зарум’яніло. Вилюдніла! А як ото прийшла була перший день на город, як стала коло мене, то я собі подумав: «А що то за кислиця така, на милість Божу?!»

Мері ці слова зовсім не зачепили: її-бо ніколи особливо не цікавило, як вона виглядає.

— Знаю, що погладшала, — усміхнулася вона. — По панчохах бачу: вони вже не спадають, як раніше. Ой, диви, малинівка!

Пташка сьогодні була просто чарівна. Вона то граційно пурхала, то кокетливо нахиляла голівку, пускаючи лукаві бісики своїми оченятами-намистинками, то випинала оксамитові груденята, розпускала хвоста і тріпала крильми. Здається, вона понад усе хотіла сподобатися старому Бенові Везерстафу. Але Бен напустив на себе байдужість.

— Ага, оно ти, не забарилася! — вдавано ображено проказав він. — То пропала на два тижні, а то прилетіла, згадала старого. А запишалася як, пір’я розпушила! Що, певно, вже ся знайшов якийсь молодець та впадає за тобою? Певно, де ж тобі тепер до Бена.

Але малинівка не відступала. Вона пурхнула на кущ смородини і защебетала, дивлячись просто на старого.

— Підлещуєшся, хочеш мене підкупити. Так-так, гадаєш, ніхто перед тобою не встоїть, — пробуркотів Бен, наморщивши лоба. Однак було видно, що робить він це навмисне.

Тут малинівка злетіла з куща — і сіла на заступ, що його Бен Везерстаф тримав перед собою. Старий не витримав: обличчя його поволі злагідніло, погляд потеплів. Він боявся навіть глибше дихнути, аби не сполохати пташину.

— Ну добре-добре! — ніжно прошепотів він, дивлячись на пташку. — Знаєш, чим мене взяти, небого, ой, як знаєш! І де ти така ся взяла?

Малинівка ще трохи посиділа, задоволена, що вдалося помиритися з Беном, а потім стріпнула крильцями і полетіла. Старий якусь мить стояв мов зачарований, не зводячи очей із заступа, далі стрепенувся і взявся копати.

Мері знову з ним заговорила.

— У вас є свій сад? — спитала вона.

— Нє. Я сам-один, не маю ні землі, ні хати, живу разом з Мартіном у сторожці.

— А якби мали, що би там садили? — спитала Мері.

— Капусту, картоплю і цибулю, — відказав старий.

— А з квітів? — допитувалася Мері.

— Тюльпани і гіяцинти… вони так мило пахнуть… і троянди.

Обличчя Мері просвітліло.

— Ви любите троянди? — спитала з надією.

Бен Везерстаф вирвав з коренем лободу, а тоді відповів:

— Люблю,

ая’. Як їх не любити? Я садив їх для одної молодої пані. Вона не могла без них жити. Любила їх як дітей… чи пташок. Я сам бачив, як вона гладила їх, цілувала…

Чоловік висмикнув ще один бур’ян і нахмурився.

— То було давно. Вже десять літ минуло.

— А де тепер та пані? — спитала Мері, ніби їй нічого про це не було відомо.

— В раю, — сумно відповів він, із силою загнавши заступ у землю. — Так каже наш пастор.

— А що сталося з трояндами? — схвильовано допитувалася Мері.

— Їх покинули.

Мері ступила крок, а тоді набралася відваги поставити питання, яке її найбільше цікавило:

— А зараз, зараз вони живі? Чи могли вони вижити, коли їх покинули?

— Так, покинули… але вона їх так любила… і я не х’тів, аби вони згинули, то час до часу ходив туди і троха обрізав, підживляв… Багато здичіло, але земля там добра, то деякі кущі вижили, — неохоче признався Бен Везерстаф.

— А як знати, живі вони чи ні, якщо на них нема листя? — невгавала Мері.

— Зачекай, аж весна за них ся возьме… аж соненько пригріє — і тоді зобачиш.

— Але як? Як? — палко вигукнула Мері, вже й забувши про обережність.

— Обдивися добре гілки. Як знайдеш такі бурі ґульки, то значить, що кущ живий. А потім тілько дощ, і сонце — і сама все зобачиш, небого.

Тут він зупинився, ніби спам’ятавшись.

— А з якого дива ти все ото випитуєш? Га? — спитав він, пильно дивлячись на неї.

Мері зашарілася.

— Та я… я ото бавлюся, ніби… ніби я садівник, як ви… ніби в мене є сад, — пробурмотіла вона. — У мене також тут нема нічого… і нікого. Ото і бавлюся.

— Ну добре, — уже м’якше вимовив Бен Везерстаф, — твоя правда. Нема тобі куди приткнутися, — додав співчутливо.

Мері сама ніколи не відчувала жалощів до себе, бо й так не мала кому пожалітися. Коли їй щось не подобалося, то вона хіба сердилася або прибирала зверхнього вигляду. Але після отих слів старого їй зробилося якось тепліше на серці. Взагалі, увесь світ довкола неї змінювався, ставав більш приязним чи що. І тепер у неї був сад… Її найбільша радість.

Дівчинка ще трохи поговорила з Беном Везерстафом, розпитувала про дерева, про квіти. І старий терпляче їй усе пояснював.

— А зараз ви ходите до троянд? — спитала вона.

— Нє, в тім році ще не був. Ревматизм мене скрутив, — насупився Бен, а тоді раптом напустився на дівчинку. — Слухай, а чи не забагато всього ти хочеш знати?! Замала ще! Бери скакалку і йди бався. Чого ото туркотіти мені над вухом?

Мері зрозуміла, що сьогодні більше нічого довідатися не вдасться. Вона розправила скакалку і повільно рушила по стежині. Хоча Бен уже не вперше так неґречно обривав розмову, дівчинці однак подобався цей старий буркотун. Їй завжди було цікаво з ним побалакати. Мері аніскільки не сумнівалася: про квіти йому відомо геть усе на світі… а особливо про троянди.