Таємний сад
Шрифт:
— Наш Дікен вміє читати тільки друковані літери. Якщо втнеш друкованими, то можем написати йому листа: так і так, просим піти до крамниці купити лопату і насіння.
— Марто, ти молодець! — вигукнула на радощах Мері. — Слухай, я спробую: думаю, що й друкованими зумію. Давай попросимо місіс Медлок, щоб дала нам перо, чорнило і папір.
— Нащо? Можеш взяти в мене, — сказала Марта. — Я все маю, бо в неділю завжди пишу листа мамі, то й купила собі. Зара’ принесу.
Вона вибігла з кімнати, а Мері заворожено дивилася на вогнище у каміні і радісно шепотіла сама до себе:
— Коли в мене буде лопата, я все там перекопаю, повиполюю бур’яни. А тоді насію квітів, і
Однак пообіді надвір вона вже не пішла, бо треба було написати листа, а це зайняло трохи часу. Спочатку Марта принесла зі своєї кімнати папір, чорнило і перо, потім мусила прибрати стіл після обіду і занести тарілки до кухні, а там натрапила на місіс Медлок, яка тут-таки загадала їй ще якусь роботу, отож Мері довелося зо дві години чекати, поки та повернулася. Тоді вони взялися укладати листа Дікену. Правду кажучи, Мері писала не дуже добре, бо в Індії вона вчилася абияк, чим доводила до розпачу своїх гувернанток. Але зараз вона дуже старалася, то й виходило зовсім непогано. Марта диктувала, а вона писала:
Дорогий Дікене,
Сподіваюся, що ти живий і здоровий, так само як я. Міс Мері має купу грошей і хоче, щоб ти пішов у Твейт і купив для неї лопату, грабельки і вила, а ще — насіння квітів, бо вона хоче зробити квітник. Дікене, квіти вибирай найгарніші, ну і дивися, щоб їх було легко вирощувати, бо Мері ще ніколи не мала з тим справи. Ти знаєш, вона жила в Індії, а там все інакше. Кланяйся від мене мамі. Всіх вас цілую й обнімаю. Міс Мері ще багато чого має мені розказати. Наступного разу, коли приїду додому, ви почуєте про слонів і про верблюдів, і про офіцерів, як вони ходили полювати левів і тигрів.
З любов'ю,
— Клади гроші в конверт. Ту скоро буде син м’ясника. Він давній друг Дікена, то я з ним і передам, — вирішила Марта.
— А як мені потім забрати те, що купить Дікен? — спитала Мері.
— Та він сам принесе. Він любить сюди ходити.
— Ох, то я його побачу?! — вигукнула Мері. — Навіть не сподівалася.
— Але ж ти хотіла? — усміхнулася Марта.
— Ще й як! Я ще ніколи не стрічала хлопця, який водиться з лисами і воронами. Просто не думала, що це вийде так швидко.
Марта вже було зібралася йти, але тут ляснула себе по чолі.
— Ото ґава! — похитала головою. — Ще зранку мала тобі сказати: я вже радилася з мамою… і вона казала, що сама попросить місіс Медлок.
— Ти маєш на увазі… — широко розкрила очі Мері.
— Аякже! Мама попросить, аби місіс Медлок відпустила тебе до нас в гості. Попробуєш маминого вівсяного пирога з молоком — пальчики оближеш!
«Яких іще несподіванок мені нині чекати?» — захоплено подумала Мері, а вголос сказала:
— Думаєш, місіс Медлок дозволить?
— А чого б мала боронити? Вона ж знає нашу маму, знає, що в нас в хаті чисто, що ніхто тебе не зобидить. Певно, що дозволить — най тілько мама з нею перебалакає.
— То я побачу вас усіх! — радісно вимовила Мері. — І вашу маму, і Дікена, і всіх-всіх-всіх. Як я рада!
Марта іще залишилася з дівчинкою і вони собі розмовляли. Правда, Мері більше слухала те, що розповідала Марта, сама говорила мало, в думках перебираючи все, що з нею ото відбулося. Та коли Марта уже зібралася іти на кухню за чаєм, Мері раптом спитала:
— Марто, а що, нині у тої служниці, котра миє посуд, знов болить зуб?
Марта зиркнула здивовано.
— Про що це ти? — спитала вона.
— Бачиш, коли ти пішла відносити посуд, то я чекала тебе і прочинила двері у коридор, щоб бачити, коли ти з’явишся. І знов почула
— Ох, — занепокоїлася Марта, — ну чого тобі ото все никати і прислухатися? Хочеш розсердити містера Крейвена?
— Нічого я не никала, — ображено відповіла Мері. — Просто чекала на тебе — і почула. Це вже втретє.
Тут унизу зателенькав дзвінок.
— О Боже! Місіс Медлок мене кличе, — вимовила Марта і притьмом вибігла з кімнати.
— Такого дивного дому я ще не бачила, — пробуркотіла Мері і позіхнула. Тоді скрутилася калачиком і поклала голову на подушку фотеля, що стояв ото перед каміном. За цілий день вона добряче натомилася і її зморив сон.
Розділ 10
Дікен
Упродовж наступного тижня у Мізелтвейті трималася чудова погода і потаємний сад від ранку до вечора був по вінця налитий сонцем. Потаємний сад — так називала його подумки Мері. Їй подобалася ця назва, та ще більше подобалося відчуття, що можна потайки туди прослизнути — і ніхто навіть не здогадується, де вона. Немовби потрапляєш у якийсь казковий світ, де ти — єдина володарка. За своє життя Мері сподобалося лише кілька книжок, тому вона прочитала їх від початку до кінця. І все це були збірки казок. Отож із деяких казок вона знала про чарівні сади. Найбільше її дивувало, що люди інколи засинали там і спали сотні років, аж поки хтось їх не розбудив. Цього Мері ніяк не могла зрозуміти. Спати у заповітному саду? Хто-хто, а вона спати аніскілечки не збиралася. Навпаки, із кожним днем, проведеним тут, дівчинка робилася бадьорішою, впевненішою, веселішою. Ноги її налилися силою і вона вже могла стрибати до ста. Їй подобалося бігати навперейми з вітром, подобалося працювати на землі. Яке ж тут спання? Тепер вона відшукувала цибульки, розчищала довкола них місце, звільняла їх, розсаджувала. Мабуть, якби цибульки ті могли говорити, то вони б доземно вклонилися Мері за допомогу, бо тепер почувалися просто чудово. Волога земля, тепле сонечко, необхідний простір — що іще треба, аби рости?
Загалом Мері завжди вирізнялася впертістю і наполегливістю. Коли її щось захоплювало, то вона докладала всіх зусиль, аби цього досягти. Просто раніше ці риси не мали гідного застосування… А зараз вона заповзято перекопувала землю, виполювала бур’яни і це приносило їй неабияку насолоду. Ще б пак, вона почувалася при цьому наче казкова принцеса, що впорядковує свої володіння! Дівчинка невтомно відшукувала нові крихітні паростки, які невідомо як знайшли силу, щоб пробитися крізь землю — із кожним днем їх ставало все більше і більше. Це було просто диво. Мері ж бо добре пам’ятала Мартині слова, що підсніжники і крокуси розмножуються самі, що вони можуть перетривати у землі, а потім раз — і зацвітають. Дівчинка не могла цього дочекатися. Вона частенько зупинялася й обводила поглядом сад, уявляючи, як він виглядатиме, коли його вкриють тисячі розмаїтих квітів.
За цей погожий тиждень дівчинка ближче заприязнилася з Беном Везерстафом. Кілька разів їй вдавалося підкрастися зненацька: старий тільки підніме голову від роботи — а Мері вже тут як тут, ніби зі землі виросла. Дівчинка просто боялася, аби він бува не закинув на плечі лопату і не забрався геть, як це бувало на початку їхнього знайомства, то й скрадалася якомога тихіше. Але Бен поволі-поволі також змінив думку про юну індійську міс, то вже й не уникав її. Можливо, йому навіть лестило, що вона так наполегливо добивається його товариства. Та й Мері уже не трактувала слуг з такою зверхністю, як ото звикла в Індії, отож старий йоркширець тепер набагато охочіше заводив з нею бесіду.