Таємний сад
Шрифт:
— Що ж, тепер у мене є друзі. Як гарно! — втішено вимовила Мері.
І вони ще веселіше взялися до роботи. Діти так захопилися, що забули про час. Мері аж здригнулася від несподіванки, коли великий годинник у маєтку вибив полудень. Їй було шкода кидати роботу.
— Мушу йти. Марта чекатиме, — із жалем проказала вона. — Ти також підеш обідати, правда?
Дікен усміхнувся від вуха до вуха.
— Мій обід ходить зі мною, — сказав він. — Мама завжди щось впхне мені в кишеню.
Дікен підняв зі землі своє пальтечко і витягнув з кишені
— Переважно беру один хліб, — сказав він, — але нині мама ще дала кавальчик бекона. Смакота!
Мері подумала, що як на обід це дещо незвично, але хлопець з таким смаком відкусив шмат, що вона цього не сказала.
— Ну добре, біжи, — сказав хлопець, всівшись під деревом. — Я ще троха попрацюю сам, а тоді піду додому. А шкірку з бекона лишу малинівці: птахи страх як таке люблять, — додав він.
Мері ніяк не могла його покинути. Дівчинка вже повільно рушила до хвіртки, проте з половини дороги повернула назад.
— Ти… ти ж нікому не розкажеш про сад, правда? — схвильовано спитала вона хлопця.
Дікен аж закашлявся від несподіванки, бо саме відкусив добрячий кусень хліба і мав повний рот. Тоді проковтнув і щиро посміхнувся.
— Егей, подумай сама: коли якась пташка підпускає мене до свого гнізда, то хіба я можу її зрадити? І про сад також можеш бути певна, чуєш? Це ж як потаємне гніздо!
У Мері відлягло від серця.
Розділ 12
«Чи можна мені клаптик землі?»
Мері так бігла, що геть задихалася. Волосся прилипло до спітнілого лоба, а щоки палали. Марта уже чекала з обідом.
— Десь ти ся загаяла, — добродушно промовила вона. — І де то тебе носило?
— Я… я бачила Дікена! — випалила Мері.
— Ага, тепер розумію, — втішилася Марта. — Я знала, що він ся вибирав. Ну і як, сподобався тобі наш Дікен?
— Та він… та він найліпший! — впевнено заявила Мері.
Марту це приємно вразило.
— Так-так, він хлопець надійний, певний, ту’ такого ще пошукати тре’, — задоволено мовила вона, — але, знаєш, ми й самі нераз троха собі з нього жартуєм, особливо з його носа: ото вже кирпатий вдався!
— Подумаєш, ніс трішки задертий. Нічого страшного! — заперечила Мері.
— А як з чогось ся дивує, то очі ся роблять такі круглі, як в кота чи зайця, — вела далі Марта.
— Неправда, у Дікена гарні очі, такі, як небо над пустищем, от, — завзято відповіла Мері.
Марта розплилася у задоволеній посмішці.
— Так, так, мама все каже: «Ти, сину, так за пташками ся задивляєш, що трошки неба впало тобі в очі. Оно які сині!» Ну а коли сміє’ся, то хіба губи в нього ся не розтягують від вуха до вуха? — глянула вона на Мері.
— Що ти таке кажеш? — мало не образилася та. Здається, Мартині зауваги повернули дівчинці колишню впертість. Тільки тепер вона захищала друга. — Коли Дікен сміється, то хоч яка б ти була сердита
Марта весело гмукнула.
— Ну добре, добре, бачу, ти вже справді з ним ся подружила, — примирливо сказала вона. — То що, добре насіння він приніс? А лопатку?
— А ти звідки знаєш, що він все приніс? — здивувалася Мері.
— Гм, велика мудрість! Раз він у Мізелтвейті, то певно що приніс, бо ми ж йому писали. Дікен — хлопака надійний, — з гордощами заявила Марта. Досі-бо вона тільки жартома вивідувала у Мері, яке враження справив на неї хлопець, а насправді дуже пишалася своїм братом.
Мері побоювалася, що Марта розпитуватиме її далі. Так воно і вийшло. Спершу дівчина цікавилася лише насінням — які сорти, які кольори, скільки пакетиків і так далі — та знаряддями. Чи Мері вже пробувала ними працювати? Чи не важкий для неї заступ? Чи вміє обходитися з вилами? Тоді ще напучувала, щоб була обережна, бо ж вила гострі. Ну а потім, звісно, захотіла знати, де Мері збирається це все садити.
— Ти вже когось питала? Вони виділили тобі місце на твій квітник? — спитала.
— Та ні, ще нікого не запитувала, — вагаючись, відповіла Мері.
— Гм, певно, варто питати когось з простих садівників, а не головного. Дуже вже він поважний, цей містер Ровч, годі ся підступити, — щиро радила Марта.
— Я його ніколи й не бачила, не те щоб питати щось, — сказала Мері. — На городах можна побачити хіба його помічників і Бена Везерстафа.
— Ото Бена і спитай, — рішуче мовила Марта. — Не бійся, він тілько на вигляд такий похмурий, а так чоловік добрий. Він все що хоче може робити в садах, хоч і не головний. Містер Крейвен йому все дозволяє, бо його любила місіс Крейвен — він ще тоді в них був. Хто-хто, а він напевно знайде для тебе якийсь клаптик. Ту’ землі доста.
— Слухай, то якщо якийсь клаптик, якийсь закуток роками ніхто не обробляє — він може бути моїм, правда? — схвильовано спитала Мері.
— А чо’ ж нє? — добродушно відповіла Марта. — Хто б тобі шкодував?
Мері швидко доїла обід і вже було встала з-за столу, збираючись забігти до сусідньої кімнати за капелюшком і пальтечком, проте Марта її зупинила.
— Гей, маю щось тобі сказати, — мовила вона. — Тілько чекала, поки скінчиш їсти. Слухай: нині рано ся вернувся господар, містер Крейвен. Думаю, він нарешті схоче тебе зобачити.
Мері зблідла на виду.
— Ой! — вигукнула вона, прикро вражена. — Чого йому від мене треба? Коли я приїхала, він зовсім не хотів мене бачити. Містер Пітчер так казав, я чула.
— Чекай, не гарячкуй. Місіс Медлок вважає, що то наша мама йому порадила. Сам би він ще довго збирався, — пояснила Марта. — Вона йшла по Твейту і зобачила його. Містер Крейвен колись бував у нас вдома, то мама і відважилася з ним заговорити. Що вона йому казала — того не знаю. Але не інакше як після тої бесіди він вирішив тебе закликати. А завтра знов поїде.