Танґо смерті

Винничук Юрій Павлович

— Мушу сказати, що коли я був присутній під час виконання танцю дервішів, то зі мною трапилися дивні речі. Я мовби покинув своє тіло і піднявся над землею. А потім, мабуть, взагалі знепритомнів. Більше я його не слухав. Мені було страшно. Можливо, такі самі відчуття має людина, коли помирає.

Мількер подивився на нього задумливим поглядом.

— Здається, ми близькі до істини. Однак… є деякі проблеми. Допустимо, мені вдасться відтворити ноти. Але хто їх виконає? Річ у тім, що там є такі нюанси, якщо їх не дотримати, то дія цієї мелодії буде така сама, як будь-якого танґа. Людське вухо не здатне розрізнити цих нюансів, але здатне на них реагувати. Якщо не знати таємниці виконання, то дайте ці ноти найбільшому віртуозові — наслідки будуть ялові.

— Як же вдалося вам?

— Калькбреннер зашифрував ноти. Але мені вдалося їх розшифрувати. Керуючись його вказівками, я зумів виконати

це танґо… — Мількер знову придивився до нот, і папір затремтів у його руці. — Здається… здається, — прошепотів схвильовано. — Це щось схоже на… схоже на ноти «Танґа смерті»… Але я мушу переконатися. Це трохи потриває. І ще… — Він стурбовано подивився на Яроша. — Я увесь цей час шукав собі учня або ученицю… Людину, яку міг би навчити виконувати це танґо так, як виконували його ми… Але я щоразу зазнавав поразки… Проте надія мене не полишає…

Р

Незабаром після того, як я врятувався з в'язниці, мене покликали до війська. Мама відразу заявила, що не віддасть свого коханого синочка, що підніме на ноги усіх своїх знайомих, аби-но лише мене врятувати від побору, але я заспокоїв її, що можу і сам з тої халепи викрутитися, і сміливо пішов на медичну комісію, вдаючи глухого. Ну, не зовсім, а на одне вухо. Пани дохтори мусили до мене волати, як на полонині, а я відповідав їм так само голосно. Тоді вони звеліли мені зачекати в сусідній кімнаті, де таких самих глухих і глухуватих назбиралося добрий десяток. Дехто з них, думаючи, що перебуває у безпеці, вже не грав вар'ята, але не я, бо не був певен, чи нема серед них агента з комісії та за нами хто не підглядає. Аж от кличуть, заходимо знову і стаємо перед очі докторів. Звеліли нам стати в один ряд, ми стали, а тоді один із докторів нахилився до другого і сказав тихо, але виразно:

— Пане Міховскі, може, перевіримо їхній вестибулярний апарат?

— Авжеж, пане Жміховскі, — відказує той так само тихо, — ми їм накажемо постояти на одній нозі.

— Чудова ідея! Жоден глухий цього не виконає, бо йому не дозволить вестибулярний апарат. — І вже голосно: — Прошу усіх підняти ліву ногу і постояти на правій нозі п'ять секунд.

Як і треба було сподіватися, усі тоті глушмані гугупнули на підлогу, і лише я, як той бузьок, зостався стояти, бо мій вестибулярний апарат не піддався на провокацію, і стояв би я ще й далі, якби доктори не почали вже верещати, як навіжені, й руками махати. Ну і комісували лише мене одного. А за те, що я повів себе так мудро, уся моя вдячність належала лише вуйцьові, який такий самий фокус прокрутив років двадцять тому.

І хоча я врятувався від війська, але не врятувався Львів од війни. Однієї ночі, коли ми з друзями вертали пішки з горішнього Личакова, де добряче набамбурилися у кнайпі «Під вивіркою», то раптом уздріли дивну процесію — кілька десятків присадкуватих типів у довгих плащах і зелених шоломах тюпали нам назустріч, дивилися вони не просто перед себе, а чомусь на бруківку, коли вони порівнялися з нами, ми побачили, що плащі їхні мокрі, а з-під плащів визирають не мешти чи чоботи, а плавники, смерділо від них гнилими водоростями і йодом, вони сунули своєю вайлуватою незграбною ходою, жодної уваги не звертаючи на нас, лише очі їхні зблискували зеленим світлом, очі, в яких не було нічого живого, бо й світло те було мертвим. Жоден з нас не промовив ані слова, до кінця ще не втямивши — бачимо це насправді чи примарилося. Ми провели їх поглядами, спостерігаючи, як вони зникають у мряці, що раптово опустилася згори, потім ми перезирнулися і рушили своєю дорогою, все ще ошелешені і розгублені, а була то остання ніч серпня 1939 року.

День 1 вересня був сонячний, чимало львів'ян перебувало ще на вакаціях у Карпатах, Львів не був таким людним, як зазвичай, і коли я почув вибухи, то не відразу второпав, що то, думав, може, артилерія навчається, але вибухи не вщухали, а насувалися з заходу і скидалися на громи, а потім ті громи перейшли в гуркіт, і в небі з'явилися німецькі літаки, вибухи бомб стрясали місто, спалахували пожежі, гуділи сирени. Тиждень перед тим гуділи такі самі сирени, сповіщаючи місто про атаку німецьких літаків, але то була лише навчальна тривога, хоча й вона не одного перелякала, коли серед ночі під час гулу сирен у двері гупав шимон і кричав, аби негайно ховатися у підвали, а за дня львів'ян щокроку перестерігали чорно-жовті й біло-червоні плакати, повідомляючи про продаж газових масок, на вулицях сновигало щораз більше людей з почепленими до пояса масками в сіро-зелених футлярах, а дехто вдягав їх на обличчя і ставав схожим на якогось монстра, літаки скидали

листівки і вказівками про те, як належить поводитися на випадок газової атаки, газети радили запастися поташем, про борошно, цукор і крупи вони не писали, але люди самі знали, що все це варто теж купити — не пропаде, навіть якщо війни й не буде.

Радіо раз по раз переривало музику, і чути було знайомий голос варшавського диктора: «N. О. 28. Ryba. Nadchodzi», і знову: «N. О. 28. Ryba. Nadchodzi», голос цей був не такий, як завжди, у ньому вчувалася тривога, а незрозумілий текст викликав у слухачів ще сильнішу тривогу і страх, навіть потому, як після тих слів починала звучати музика, слова продовжували відлунювати у вухах, в'їдалися у мозок, і мимоволі самому хотілося їх повторювати, мов якесь заклинання, яке може порятувати нас усіх від напасті. Але не порятувало. Щодня Львів напучнював новими і новими людьми, їхали на автах, на возах, йшли пішки, обтяжені валізами і торбами, а відтак розсипалися по близьких і далеких родинах, пірнали в села або йшли далі на Тернопіль чи Станіславів, а там — до румунського кордону. Пізніше стало зрозуміло, що ті, хто пішов на Румунію, вчинили наймудріше, їм усім вдалося врятуватися і пережити війну, але тоді, на самому початку вересня, ще ніхто не знав, що його чекає. «Uwaga, uwaga! 125, przerzedl», — повторювала і повторювала варшавська дикторка, а опісля звучали марші, але ті тривожні слова не забувалися і продовжували муляти, а марші уже не бриніли так бадьоро, а скидалися на подзвін…

Лія, скулившись на канапі, підібгавши під себе ноги, дивилася на мене наляканими очима і запитувала:

— Навіщо, навіщо вони це говорять? Я ж нічого не розумію. Мені страшно від цього.

— Це вони передають інформацію для армії, — сказав я. — Повідомляють про рух німців.

— Як ти гадаєш? Вони вже близько?

— Можливо. Але ми будемо боронитися.

— Ми? Ти збираєшся боронити Львів разом із поляками?

— Це мій Львів також.

Я вийшов на вулицю за газетою, вона була геть уся у великих заголовках і радісно повідомляла про героїчний відпір, який на всій лінії фронту завдала хоробра польська армія «нахабному гунові, варварові 20 сторіччя». Однак ті, що прибували до Львова із Заходу, розповідали щось інше: німці уже під Ченстоховою.

На Городоцькій упали бомби і зруйнували два великі будинки, літаки гуділи над містом, люди розбігалися, якийсь хлопчик бігав поперед вікна і свистав у свиставку: тривога! — а літаки гуділи, і те гудіння викликало жах, бажання забитися в якусь маленьку нірку, а потім гугупнуло, вулиця здригнулася, земля завібрувала під ногами, задзвеніли шиби, людський крик розітнув повітря, а тоді враз настала тиша, тільки дим і курява піднімалися вгору і заволікали все навкруг, забивали подих, викликаючи бажання спльовувати й вихаркувати щось неприємне, що дерло горло, скрипіло на зубах і не давало дихати. Темно-бурі знизу і жовті згори клуби диму виднілися з боку головного двірця, вони куйовдилися і гойдалися, наче крони дерев під вітром, міняючи щораз свою барву, то темнішаючи і густішаючи, то стаючи світлішими з проблисками пульсуючих червоних язиків, які виривалися зі станційних складів. Шимон ходив від помешкання до помешкання і казав набирати воду у ванни і балії, виварки і баняки на випадок пожежі, і загалом забезпечитися водою, бо воду мусять перекрити, залишаться лише ті помпи, що на вулицях.

17

— Кожен великий чоловік має своїх учнів, і завше Юда пише його біографію, — промовив Ярош, завершуючи лекцію про арканумську літературу. — Саме це трапилося і з Люцилієм. Його біографом став Альцестій, який за життя від усієї душі ненавидів Люцилія, ревнував і намагався затьмити своїм талантом. Коли ж той помер, Альцестій заспокоївся і раптом став писати про нього винятково, як про свого найближчого товариша, мовби приватизувавши усі спогади і дослідження. І щоразу, коли хтось іще смів писати щось про його «кумира», Альцестій накидався на нього, мов яструб. Тому життя і творчість Люцилія покриті для нас серпанком фантазії, ми можемо лише підозрювати, як було насправді, однак інші відомості, для противаги, до нас не дійшли. І в цьому полягає загадка Люцилія. Бо що ми маємо? З одного боку — біографію, яку мітологізував він сам, а з другого — біографію, яку мітологізував уже Альцестій. А де ж тоді правда? Правди ми не знаємо. Ми, як той Буриданів віслюк, опинилися поміж двох копиць сіна і не можемо зважитися, з котрої саме копиці вхопити віхоть. Буриданів віслюк, як відомо, так і здох із голоду. Але ми істоти мислячі. Мусимо самотужки виміркувати істину. А про те, як саме це зробимо, розповім на наступній лекції.