Танґо смерті
Шрифт:
— Я, бачите, був у відрядженні… по службі… Не буду завивати в папери… я маю до вас кілька питань як до людини… е-е, як би це сказати… близької нам…
— Що ви маєте на увазі? Я в КГБ не служив.
— Ви повинні були служити в КГБ, але викрутилися. Це нам відомо. Однак ви перебували на пенітенціарній службі… охоронцем у в'язниці. Отже, ви наш.
— Більше я вам віскі не візьму, бо ви починаєте молоти нісенітниці.
— Ну, вибачте, якщо я некоректно висловився. Віскі, звичайно, свою справу зробило. Але я все ж таки маю надію, що ви нам допоможете. Зараз ми з вами по один бік барикад.
— Яких барикад? Не бачу жодних.
— Ну,
— А коли ви служили в КГБ, теж були патріотом України?
— Ціню ваш гумор. Але ближче до діла. Нас цікавить професор Ярош. Зокрема його дослідження Аркануму і певної книги, яка викликає у нас інтерес. Не знаю, чи ви помітили в читальному залі національної бібліотеки скромного чоловіка з лупою…
Курков з подивом зирнув на супутника, здається, він був одним із тих трьох читачів, що студіювали якісь старі видання.
— То були ви?
— Так, — кокетливо опустивши очі, проказав Книш, — я переглядав турецький атлас України Евлії Челебі. Дуже цікавий мандрівник. У нас його частково переклали. Але, звичайно, мене не атлас цікавив, а те, що говорилося у мене за спиною. Турецьку я ні бум-бум, а з англійською у мене, знаєте, як і у всіх випускників радянських шкіл, теж не найкращі стосунки. Я, як та собачка, усе розумію, але сказати не можу. Тобто на побутовому рівні — нема питань… як то кажуть, гавмач, гавдуюду, мейаспік, сенкюверімач і т. д. Отже, те, про що ви говорили в залі, я второпав. Але мене цікавить те, що було говорене в захристії…
— Як я вас розумію, — усміхнувся Курков. — Ба більше — співчуваю. Але я хочу спати.
Після тих слів він випростав ноги, наскільки то було можливо, склав руки і, відкинувши голову, заплющився. Постійні перельоти виховали в ньому вже невідворотну звичку почувати себе в літаку, як вдома. Він із якимсь самовдоволенням, перш ніж заснути, прислухався до чергового торохтіння возика і булькання напоїв.
О
Ще не було й сьомої ранку, як мене розбудив немилосердний гуркіт у двері, потім пролунав переляканий крик моєї матусі, й до покою увірвалося троє поліціянтів, які наказали негайно збиратися і їхати з ними. Мама намагалася щось їм доводити, переконувати, але поліцаї не звертали жодної уваги на мамині крики. Тоді мама вмить себе опанувала, метнулася по хаті і хутенько склала мені у торбинку все, що може придатися там, куди мене забирають. Коли ми виходили, услід нам лунали матусині прокльони й обіцянка звернутися до пана міністра, — якого вона знає особисто, і тоді поліція довідається, з ким має справу, при цьому мама дискретно прізвища міністра не називала. Усі її галасування не справили жодного враження на поліцію, і за якийсь квадранс я вже опинився в Бригідках * на Казимирівській перед ясними очима страховиська, відомого всім львів'янам, — комісара Кайдана. У кімнаті для допитів стояв дзиґлик, на якого мене посадили, а попід стінами лежали мотузки, палиці, кліщі та інше причандалля, від самого вигляду якого в мене зарябіло в очах.
«От же ж Господь наділив чоловіка прізвищем! — подумалося мені, а потім я подивився
— Вставай, кабане, — сказав цілком лагідно Кайдан, — вставай і розповідай, хто стріляв.
Ага, то в справі атентату? А що я можу їм корисного повідомити? Я підвівся, підняв ослінчика й, сівши на нього, промовив по-українському:
— Прошу пана, я працюю в бібліотеці… в Оссолінеумі… Я не знаю нікого, хто вміє стріляти. Я не знаю навіть, у кого стріляли.
Наступний удар поцілив мені у вухо, і я знову беркицьнув, задерши ноги, а наді мною нависла червона пика Кайдана:
— Ти якою мовою відповідаєш, скурвий сину? Га? Ти де живеш? У Польщі? То говори по-польському, бо розвалю тобі голову! України тобі захтілося? Знаєш, де Україна? Під гаєм долина — в сраці Україна! Хіба ти не був учора ввечері на Стрийській?
Пам'ятаючи вуйкову настанову «ані слова мовою загарбника!», я мовчки замотав головою, не бажаючи знову отримати лупня.
— А до котрої ти, кабане, був у бібліотеці? — запитав комісар, вхопивши мене за обшлаги й поставивши на ноги.
Я щось замукав невиразне, мовби захлинаючись кров'ю, і показав вісім пальців. Комісар подивився на мене, примруживши очі, як дивиться різник на телятко, потім згріб зі столу якусь бібулу *, витер мені різкими рухами рота, кинув бібулу до коша, а тоді гукнув у двері:
— Приведіть тих цьоці-дрипць *!
За хвилю до кімнати увійшли дві старші пані, котрих я зустрів біля цвинтаря, вони уже не були вбрані в чорне, а мали куди святковіший вигляд, гейби їх чекала візита в бургомістра, обидві повбирали на себе строкаті сукні, а капелюшки мали оздоблені декоративними квіточками і листочками, з тією лише різницею, що в однієї з-поміж квіточок і листочків ще й грайливо визирали червоні сунички.
— То він? — запитав Кайдан без жодних зволікань, показуючи на мене.
— А так-так, прошу пана, — квапливо закудкудакали обидві бабусі, неймовірно тішачись, що їм випала така честь бути за свідків, а та, котру вчора її подруга назвала Адельцьою, збуджено заторохтіла: — Саме цей хлопчина повідомив нам, що він є таємним агентом поліції і висліджує небезпечного маніяка. І просив нас бути пильними. Ми йому за це дуже вдячні. А потім він мужньо кинувся навздогін за тою… тою, яка стріляла… Ми ще йому гукали: «Швидше! Швидше!» й махали парасольками…
— Адельцю! — перебила її бабуся-суничка. — Ти завше все плутаєш, то я махала парасолькою, а ти гукала «Швидше! Швидше!», бо ти парасольки не мала…
— Як то я не мала парасольки! — обурилася Адельця. — Та я з нею не розлучаюся, відколи пан дохтір Цибульський приписав мені триматися в тіні!
— Але тоді її в тебе не було, бо ти лівою рукою тримала мене попід руку, а в правій несла торбинку.
— Боже! І ти це тільки зараз мені кажеш? То виходить, я свою парасольку забула на цвинтарі?
Я б із задоволенням ще довго слухав цих приємних і добрих бабусь, але пан комісар мав іншу думку і, засопівши так грізно, що обидві враз вмовкли, сказав: