Танґо смерті
Шрифт:
— А тепер прошу вийти до канцелярії і підписати свідчення. Дякую вам за вашу громадянську свідомість.
Бабусі зникли, а Кайдан усміхнувся до мене і продовжив:
— І що? Далі будемо крутити юра? — після цього він спритно, як якийсь футболіст, вибив ногою з-під мене стільця, а я знову гугупнув на підлогу і цього разу забив боляче ліктя, хоча й не так боляче, як вдав, бо врешті-решт вуйцьо нічого не сказав про те, що я не повинен видобувати з себе ані звуку, коли мене будуть лупцювати, бо легко їм казати «терпи», якщо я не готувався до виконання замахів за прикладом тих,
— Нехай заходить. — Потім тицьнув мені в руки бібулу: — Встати, мордяку витерти і сісти!
Ледве я встиг виконати його вказівку, як двері відчинилися, і зайшла пані Конопелька в супроводі молодого поліцая.
— Ця пані каже, — кивнув на неї поліцай, — що він був цілий вечір у бібліотеці.
— Так? — усміхнувся Кайдан. — І до котрої саме?
Я отерп. Зараз вона назве якусь іншу годину, і на тому все добре для мене закінчиться.
— Того дня надійшла нам пака книжок і часописів з Праги, — почала цілком спокійно пані Конопелька, — тому ми дещо затрималися на роботі. Мусили їх усі каталогізувати і розписати на окремих карточках. Зазвичай цим займається відділ бібліографії, але коли мова про чеські видання, я не можу їх довірити більше нікому, оскільки пан Барбарика має неабиякий досвід праці з чехами. Отже, біля мене пан Барбарика був до половини восьмої, потім я його відпустила, але попросила ще занести ті карточки до особи, яка завідує Генеральним каталогом, аби вона наступного дня розподілила їх по галузевих каталогах. А що та особа юна і миловидна, то, самі розумієте, їм не спішилося. Одне слово, коли він саме вийшов, я не знаю, бо я сиділа у своєму кабінеті ще досить довго.
Кайдан засопів так, мовби збирався злетіти під стелю, пальці його судомно скрутилися в кулаки, і я вже запереживав за пані Конопельку, але вона трималася мужньо й сміливо дивилася в очі комісара.
— Ви складете ці свідчення під присягою? — перепитав Кайдан.
— Під присягою я їх складу в суді, — не дала себе збити з пантелику пані Конопелька, — а зараз підпишу протокол допиту.
— Добре. А та особа?
— Вона теж прийшла, — сказав поліцай, який досі стояв мовчки. — Закликати?
Комісар кивнув. Яке ж було моє здивування, коли з'явилася Міля. Вона була вбрана в ситцеву сукенку з голими плечима, а на її чарівній бузі * розквітала чарівна усмішка. Угледівши мене, вона кинулася мені в обійми з такою пристрастю, ніби нас єднало неймовірної сили кохання, аж сам комісар отетерів і не відразу спинив її, заки вона виціловувала мене, але врешті він при допомозі другого поліцая таки відірвав її від мене.
— То вам не двірець *, а він не зійшов з потяга! — гаркнув Кайдан. — Коли ви його вчора бачили востаннє?
— Господи! Чому востаннє? На що ви натякаєте? Орчику! Ріднесенький! — Тут вона в розпуці заломила руки і настільки театрально заголосила, що я й сам ледве не заридав.
— Негайно припиніть! — гаркнув
— Ми вийшли з бібліотеки п'ять по восьмій і розпрощалися.
— Хто бачив, як ви виходили?
— Ніхто, бо ми були останні.
— І ви, така любляча пара, не зайшли собі на каву, а відразу розпрощалися?
— Я не надто добре почувалася, — і, прискаливши око до Кайдана, додала з усмішкою: — Знаєте, як то в жінок буває…
Комісар цього разу засопів, як ковальський міх. Міля відповіла цілком мудро, бо якби сказала, що ми були на каві, то допитали б кельнерів. Кайдан погойдався хвильку на обцасах, закусуючи варґи, і сказав до поліцая:
— Заклич тих… тих старих порхавок…
Обидві цьоці-дрипці знову з'явилися перед нами, а їхні добрі усміхнені обличчя аж світилися невимовною радістю, доброта просто таки лилася їм з очей, якими вони ледь не ковтали пана комісара, готові задля святого діла на все.
— Шановні пані, — звернувся до них Кайдан, — я не знаю, кому вірити. Оця пані і ця панна переконують мене, що цей… цей гість… не міг учора бути на Стрийській, бо працював у Оссолінеумі до восьмої вечора, а атентат стався о пів на восьму. А ви кажете, що бачили саме його.
— Оссолінеум! — зацмокала пані-суничка. — Боже, я там провела найкращі роки свого життя. Я працювала у відділі… у відділі…
— Авжеж, — озвалася пані Конопелька, — я вас добре пам'ятаю. Ви працювали у відділі комплектації. Ми з вами рідко перетиналися, бо я працювала поверхом вище. Але одного разу я вручала вам грамоту від самого президента за сумлінну працю…
— Ах, так-так! — сплеснула ручками пані-суничка. — Ви ще назвали мене «квятушкєм», я ж була молода і вродлива! Невже ви мене упізнали? — Вона розчулено поправила на собі капелюшок. — Стільки літ! Але ви… ви зовсім не змінились…
— Досить, — перебив її Кайдан. — Ви наполягаєте, що саме цього хлопця бачили на Стрийській о пів на восьму?
Бабусі перезирнулися і зашарілися, потім обоє зиркнули на мене, на пані Конопельку і знизали плечима.
— Він схожий! — сказала пані Аделя.
— Дуже схожий! — закивала головою пані-суничка.
— Якби він щось промовив до нас… може б, ми й визначилися…
— Так, — звернувся до мене Кайдан, — ану скажи: «Jestem agent policyjny. Tropimy maniaka».
Я повторив слово в слово, але українською: «Я агент поліції. Переслідуємо маніяка». Кайдан знову засопів, зблиснув очима, стиснув кулаки, але від рішучих дій стримався. Натомість сухо проказав:
— Прошу те саме польською.
Тут втрутилася пані Конопелька:
— Пане комісар, згідно із законом лише державні працівники зобов'язані не тільки володіти польською, але й бути поляками…
— Нема такого закону.
— Але ж ви знаєте, що так воно є насправді. Українців і жидів не беруть на державну роботу, доки не перейдуть у католицизм.
Комісар невдоволено замотав головою:
— Ми тут не на дебатах у Сеймі. Ви хочете сказати, що він не володіє польською?
— Я його знаю давно. Він може щось сказати польською, але це буде настільки жахливо, що мене просто жаль бере за велику мову нашого Пророка.