Танґо смерті
Шрифт:
N
Отак ото я собі чемно працював у бібліотеці, покіль не втелющився в таку авантюру, що ледве потім цілий виборсався. Наш вуйцьо Льодзьо, котрий був членом ОУН і в глибокому підпіллі мужньо боровся з польською окупацією Галичини, викликав якось мене на розмову і нагадав, що кожен свідомий українець мусить за своє життя посадити дерево, народити п'ятеро дітей і убити ворога. Я відповів, що, може, мені варто було б почати з курки, бо вбити людину не так просто, якщо досі вправлявся на мухах і комарах, але вуйцьо пояснив, що ворога буде вбивати спеціально навчений боєць, а я маю лише асистувати, бо політичний атентат — то є дуже поважна справа, над якою завше працює велика група людей. Отже, того вечора я маю прийти на вулицю Фіялкову, дім № 5 і постукати, а як відчинять, запитати: «Труїти щурів викликали?» Відповідь: «І мишей також». Потім я мусив обидві фрази кілька разів вуйцьові повторити, щоб не змилитися,
Фіялкова — маленька вуличка, ідеальна для влаштовування підпільних зборів, бо геть безлюдна. Я постукав, а коли двері прочинилися, проторохтів: «Труїти щурів-мишей, мишей-щурів…» Велика рука вхопила мене за комір, втягнула до хати і затраснула двері, рука належала вуйцьові.
— Матолку ти їден! Чи можна тобі довірити важливу справу?
— Бо не треба вигадувати таких дурнуватих гасел, — буркнув я, — щурів краще було б замінити на бобрів або борсуків, тоді б я ніколи не сплутав їх із мишами.
Вуйцьо витріщився на мене, як на вар'ята, і гнівно заворушив вусами, тепер він сам скидався на борсука. Раптом споважнів і сказав:
Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?
— Моє? Але я ще собі не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.
— Псевдо! — гаркнув вуйцьо і насупив брови.
— Добре, най буде Хрін.
— Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел…
— Тоді — Морква.
— Здурів? Яка, в сраку, Морква?
— Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка… — Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: — Пастернак, Гарбуз…
— Тпру! — спинив мене вуйцьо. — Най ті хрін — будеш Гарбузом.
Ми зайшли до покою, де зібралося зо два десятки хлопців і дівчат. Вуйцьо сказав: «Це Гарбуз», а присутні ледь не хором відповіли «Сервус, Гарбуз!», потім вуйцьо розгорнув на столі великий аркуш паперу, на якому було накреслено план атентату. За весь час, поки він пояснював кожному його роль, жодного разу не назвав імені того, кого планувалося вбити. Не скажу, що мене це дуже цікавило, але я не люблю несподіванок, бо ану ж то хтось знайомий, ціле щастя, що не я буду стріляти, моя участь зводилася лише до того, що я маю засигналити появу приреченого на смерть. Коли він мене мине, я тільки й усього, що скину кашкет і витру хустинкою чоло. Що може бути простішого? Але як я його впізнаю? Аж ось під самий кінець вуйцьо вийняв з кишені кілька фоток якогось чоловіка в різних позиціях і наказав добре запам'ятати, при цьому грізно поглянув на мене, очевидно, натякаючи цим поглядом на мою роззявкуватість. Чоловік на фото був середнього віку, високий, худорлявий і з квадратовим підборіддям, у його погляді вгадувалася рішучість і енергія.
— Пан інспектор поліції Лукомський, — сказав вуйцьо, — жахливий садист, який особисто бере участь у допитах. Колись він навіть навчався медицини, отже орієнтується в анатомії, психології, знає, де шукати найболючіші місця. Йому завиграшки довести людину до шаленства. Його колега комісар Міхал Кайдан — значно тупіший і прямолінійніший. Той просто хапає в руки ослінчика чи палицю і лупить по чому бачить, а в особливі години натхнення б'є гумовою палицею по п'ятах, запихає голки під нігті, помпує воду в ніс. Це він у 1924-му замордував до смерті Ольгу Басараб. Між іншим, цей виродок — українець з роду, який відрікся своєї віри. А Лукомський воліє рафінованіші методи, наприклад — електричний струм. Дівчині, яку перед тим прив'язали до стільця, може кинути живого щура за пазуху. Кажуть, він студіював трактати інквізиції про різні методи тортур. Його недаремно прозвали Сатаною. Разом з тим у товаристві урядовців чи шляхти це дуже милий, ввічливий чоловік, дами люблять юрмитися біля нього на балах і слухати веселі історії, дружина і троє дітей його обожнюють. Одна наша панна, яка тут присутня, побувала, на кількох зимових балах в Офіцерському та Міському касинах * і навіть була серед тих дам, які слухали його оповідок. Вона оповіла мені, що якби не знала про нього правди, ніколи б не здогадалася, що то — лютий звір. Як відомо, ми уже два тижні регулярно відстежуємо його шлях з праці додому і з дому до праці. Живе він, як і більшість високих урядовців, на Стрийській. Наші люди будуть стояти на всьому відтинку дороги від Баторія до Стрийської. Зазвичай, він з місця праці повертається трамваєм, сідає на Бернардинській площі, висідає на площі Святої Софії і далі чимчикує пішки повз Стрийський парк. Кожен, зустрічаючи того пана, буде робити якийсь рух: Фіялка поправить панчоху, Бульба зав'яже шнурівки, Камелія скине хустку, Мальва запалить цигарку, а якась парочка зачне собі цілуватися… — При цих словах почулося пожвавлення, вочевидь, кожному забаглося опинитися в тій парі. — Це будуть Ясьмин і Дуб. Варто пам'ятати, що жоден з вас не повинен звертати на нього найменшої уваги, навіть не дивитися на нього, Лукомський — хитрий і підступний, ніколи не розлучається з револьвером, треба бути обережним і уважним. Атентат плануємо завтра, 13 серпня. Якщо нам пофортунить і Лукомський піде з роботи так само пізно, як він то часто робить, атентат відбудеться в сутінках, якщо ж ні, — доведеться стріляти засвітла. Після того, як об'єкт вас промине і ви своє завдання виконаєте, відразу маєте зникнути. Нема чого ґави ловити. І ще одне. Пам'ятайте, якби хтось влип і його арештували, на допитах за жодну ціну не відповідати польською мовою. Тільки по-українському! Щоб як вас лупцювали, мордували,
Усі хором повторили:
— Ані слова мовою загарбника!
Вуйцьо кивнув, а коли ми розходилися по одному, притримав мене і, випускаючи останнім, сказав:
— Нічого не наплутаєш? Дивись мені!
Уже було темно і, вийшовши з будинку, я не відразу помітив на вулиці одну з дівчат, що були на тій збірці, вона простягла мені руку і сказала:
— Сервус, Гарбуз! Я — Волошка. Бачу, ви вперше до нас приєдналися. Не страшно?
— Ні, — сказав я, бо Волошка була приваблива і мала великі вишневі вуста, дивлячись на які, неможливо щось заперечити, а надто признатися у страху. Ми пішли разом. Я недбало стенув плечима: — А чого б я мав боятися? То ж не я буду замаховцем.
— Ну, так, у вас завдання цілком просте — зайняти стійку побіля парку. Я теж там буду неподалік.
— Нам пощастило, будемо усе бачити! — втішився я, що бодай така мені буде користь із того всього.
— Напевно. Але я б так не тішилася, бо чкуряти нам звідти доведеться якнайшвидше. У таких випадках завше знайдуться свідки, які нас запам'ятають.
— Справді? Але що з того, що я скину кашкет? Таке будь-коли і будь-де можна побачити.
— Це вам так здається, а ось Кайдан може на це поглянути інакше.
— Поважно? Але ву… — тут я затнувся, здогадавшись, що вживати слово «вуйцьо» буде недоречно, і поправився: — …пан провідник нічого такого мені не казав і не застерігав.
— Але ж це само собою зрозуміло, вам не варто чекати, коли відбудеться замах, а відразу зникнути. Я живу тут поруч на Кривчицях. Проведете мене?
Вона взяла мене під руку, і я відчув її пружне персо, яким вона до мене притулилася, далі ми розмовляли про якісь веселі речі, які не мали жодного стосунку до завтрашньої події. Коли ми опинилися біля її будинку, Волошка сказала:
— Якщо чесно… завтрашня подія викликає у мені неспокій… я сильно знервована… мушу випити… Чи можу я вас запросити до себе на вино?
Ще не було пізно, але затемна вертатися додому Личаківською ризиковано — батяри можуть і писка натовкти, я подумав, що зайду на півгодини і зникну, заки трамваї ходять, але вийшло трохи інакше. Та чого трохи? Таки зовсім інакше. Волошка жила в окремому будинку зовсім сама, якщо не рахувати пса і кота, а маючи великий сад, виробляла розмаїті вина, якими як почала мене вгощати, то спасу не було — я мусив попробувати і те, і тамте, а ще й перекладенець спекла такий, що ням-ням-ням, відірватися не годен, а ще й різні конфітури… Одне слово, засидівся я в неї допізна, а в голові моїй кружляли фіялки і тьохкали солов'ї. Волошка теж собі сп'яніла, досі ми сиділи одне проти одного, але якось непомітно вона пересіла до мене на канапу, а я так мовби тільки того й чекав, ми випили і поцілувалися, але поцілунок наш тривав довго-довго, і поки моя ліва рука обнімала її спину, права не могла оминути цих пишних персів, які аж просилися в жмені, і коли я погладив їх, то відчув, як Волошка зітхнула, можливо, причина цього глибокого зітхання полягала в тому, що вона вже й не сподівалася від мене якихось кроків на зближення, а коли це сталося, їй стало легше, але ж кажу — в голові моїй пурхали фіялки, досі я ще не зазнавав любощів, я кохав Лію, але вона була вся у своїй музиці, для неї не існувало нічого іншого поза співом, далебі у дитинстві вона була інакша, і я не міг забути тієї прекрасної місцинки в неї між ніжками. А тим часом Волошка уже скидала через голову сукню, і я вбирав її роззявленими від захвату очима, бо скинувши сукню, вона не зупинилась і скинула усі інші лашки, тоді і я почав роздягатись, у голові шуміло, я думав собі: ось воно нарешті і станеться те, про що ти стільки марив, але одна річ — марити, а інша — втілити в життя. Від хвилювання я весь тремтів, і, коли ми голі сплелися в одне ціле, я був вдячний Волошці, що вона сама спрямувала мене в себе, але це тривало недовго, це тривало лічені секунди, і я бачив, що обтраскавши її всю, я не задовільнив її, а тільки розґецкав, і я скулився, скрутився слимачком, припавши до її грудей, і завмер, так тривало, не знаю скільки, в глухому мовчанні, мені було соромно, але я нічого не пояснював, однак незабаром її рука ковзнула до мене, і я відчув її грайливі пальчики, тремкі і спритні, вони оживили мене, і я знову проник у неї, і цього разу це тривало довше, значно довше, і я скінчив щойно тоді, коли почув її стогони, її захват і задоволення. Потім я налив їй і собі порічкового вина, ми випили, і вона, лежачи переді мною у всій розкішній голизні, сказала якимсь відсутнім потойбічним голосом, зверненим навіть не до мене, а кудись у стелю:
— Це я буду стріляти.
Я розкрив рота, але не промовив ні слова, мені здалося, що усі слова будуть зайві, я раптом відчув свою малість, ницість і нікчемність, бо хто я такий, я — ніхто, а вона — героїня, вона відважилася на атентат, вона йде, можливо, на смерть, а я, мужчина, тільки й усього, що подам умовлений знак. Як так сталося, що на цю справу вирядили саме її, а не когось із хлопців?
— Ти напевно задумався, чому саме я? — сказала вона, але відповіді не потребувала, бо відразу по тому продовжила: — Це дуже просто. Я добре стріляю. Я в Пласті з дитинства, стріляла з лука, самостріла, а потім з револьвера. Але не це головне… А те, що я вже двічі виконала вирок. Але завше для мене це великі переживання. Стріляти в людину важко… Можливо, на фронті це не так… На фронті я могла бути така сама, як Софія Галєчко *, рубати шаблею і стріляти у ворога… Але коли цілишся у людину, яка цього не сподівається… яка собі йде, ні про що погане не думаючи… це не просто… Напередодні, як от зараз, я перебуваю в жахливому стані, але любощі і вино допомагають усе це пережити.