Танці шайтана
Шрифт:
— Та не базікай, кажи, що забула?
— Там на лаві ще лежала полотняна торба. Не старої. І ще червоні чоботи… з підківками… І ще там була шапка-мазниця…
— Хвесько! Швидко розпалюй посвіт! Та швидко, швидко!
— Що трапилось, що таке?!
— Не репетуй!!! Мені зараз, зараз треба до цієї старої шкапи — Чого, для чого? Та що з неї візьмеш?!
— Оті чоботи і шапку! Все сходиться — і червоні чоботи, і шапка-мазниця. Вони були на тому палієві, що панський ліс димом пустив!
— Та чобітки наче дитячі… Який там палій?
— Ти, Хвесько, дурна баба! Ну хіба малий вогню
Вже не криючись, мордатий пройшов крізь дірку в паркані і штурхонув старосвітські, обковані фігурними штабами, двері. Але двері не піддалися.
Тоді він застукав кулаком по дзвінкому дереву.
З-за дверей старечий голос, перериваючись, спитав:
— Хто там тиняється серед ночі? Га?
— Відчиняй, стара! Я стражник пана Мальхаревського. Ти переховуєш паліїв і злодіїв!
— Ні тебе, ні твого пана не знаю і знати не хочу! Іди геть! — Вже не затинаючись відповіли з-за дверей.
Мордатий спробував силою відчинити двері. Але вони були добре спрацьовані старими майстрами. Нічого в нього не виходило. І скоро його хмільний запал перейшов у безладну лайку. А потім він і взагалі відступився, кинувши на прощання:
— Ну почекай, стара курво! Як зійде сонце — по тебе прийдуть.
Мордатий відхилив плаху паркану і опинився на подвір'ї Хвеськи.
Спочатку стара рибацька вдова почула, як вискнув її рябий собачка. Тут вона відчинила двері і побачила, що через перелаз переступає странній, не тутешній чоловік. Подорожній був у темній киреї з відлогою, а на плечі тягнув якісь ніби шисти.
Вдова чомусь застигла і навіть двері не закрила, ні ширше не відкрила.
Він сам ширше розчинив двері і пройшов повз хазяйку через сіни до хати. На образи перехрестився, та відлогу з голови не скинув.
— Ось хрест святий, моя матінко, що не можу лиця показувати! — Притишеним голосом сказав незваний гість. — Та вам краще мене не бачити. Бо раптом знов до вас прискачуть, та й почнуть питати про мої прикмети. Час такий непевний… Ще почнуть мордувати. А людське тіло слабе, може піддатись… Скажіть, моя матінко, а вони про хлопчика питали? У чорній мазниці із червоною стрічкою. І ще на ньому був пояс червоний вовняний луцького візерунку… Чого ви, моя матінко, мовчите? Ви мене не бійтеся! — Добрий чоловіче, мені за себе не страшно. І так зажилася — вже нікого моїх нема. Тільки от я скажу, а раптом від того комусь біда буде?
— Вони конокради й душогуби! І їм вже амінь сказано! От вони у вас двічі були. Перший раз не довго. А другий раз вони у вас, моя матінко, обідали…
— Обідали? Та вони мене обдерли! І сало, і яйця, і хліб і горщик каші — все потріскали! Як сарана! Ще й гуску забрали та й подалися до війта бражничати!
— Бачте, а от про гуску я й не знав… То що вони про хлопчика говорили?
— Та що вони там про хлопчика говорили? А нічого… Так, сміялись над одним, що він того хлопчика палієм вважає. А він їм казав, що його приятель йому казав, що таки певно палій — малий у червоних чоботях із підківками, у чорній мазниці із червоним верхом… Та ще він їм казав, що він того хлопчика вловить! А вони йому казали, що пан їх послав парубка і рабиню ловити!… Ти б ото побачив, через
— А звідки ви знаєте, що вони обоє в могилі?
— Та кому ж іще, як не мені знати?! Вони тікали по річці до Дніпра. Як вони прокинулись і вийшли з хати, я не чула. Вони вийшли потайки і від мене, і від хлопчика. Бо він до них як би прибився. А там, за горою зробилась в Дніпрі опарина… Воно туман був, і густа опасть… Вони обоє в опарину і пішли… Гайдуки ті мені показували зелене запинало. Довге і дороге. Воно за край криги зачепилось. А їхній отаман просто з конем звалився у воду.
Отамана вони врятували, а коня його під кригу затягло. Ми, рибалки, знаємо, що з Дніпром-батьком не можна жартувати! Думають, як крига постала товстенна, то можна й не берегтись, бігати, як по полю?! Еге, як би не так! Ага, в хлопчика ще була вчена сорока. «Бабамама» говорила.
— А хлопчик не пішов під кригу?
— Тю на тебе, чоловіче! Ну як ти не розумієш? Я ж тобі по-людськи кажу: коли гайдуки повернулись до мене сушитись, один все поривався вловити хлопчика. Бо хлопчик тоді тікав від опарини, коли вони скакали до опарини. А коли вони до мене їхали сушитись, то хлопчик десь у кущах подівся…
— А куди гайдуки збиралися далі? Не казали?
— Та я ж тобі казала, що вкрали в мене гуску і подалися пиячити до війта.
— Не плачте, матінко. Ось вам гроші… Та я вас знов питаю не про війта, а куди збирались гайдуки?
— Не знаю… Та певно, що назад до свого пана, щоб похвалитись, що втікачів під кригу загнали… А гроші твої, чоловіче добрий, я не візьму, бо я тебе не знаю. І не знаю, чи такі великі гроші чисті?
— З моїх рук вони чисті. А до мене — не знаю. На грошах завжди є кров.
— Я не про те, чоловіче. Я про те, чи вони не чортові?
— Не чортові. Ви, матінко, на них купіть собі гуску. А ще замовте службу по парубкові і рабині.
— Тю на тебе, чоловіче! Та вона ж поганської віри! Ти що — нехрещений чи єретик?! Га?
— А часом він вам не казав, що вона хоче хреститись?
— Та казав… І вона казала. Вона й «Отче наш», як всі вечеряли, не збиваючись, сама проказала… А до чого це ти?
— От і замовте службу по утоплених… А мені оце скажіть: чи на річці де є опарини?
На річечці немає опарин. Але трясовина там навіть у люті морози не застигає… Хочеш подивитись на опарину?.. Страшна опарина. За один день двойко забрала… І коня затягло під кригу… Течія там!… Думаєш знайти хлопчика?.. Хто ти йому будеш?
— Батько!
— Схоже. Щось у ньому таке затяте, як і в тобі. Він щось говорив наче, що батько йому наказав іти до Києва, якщо він не повернеться на…
— Покрову…
— Точно, що малий такий навіжений, як і ти! Ну хто при здоровому глузді серед зими одну дитину жене до Києва? Та ще в наш час?! А воно таке мале, а таке запекле, що й пішло!.. Ну, обоє рябоє — що син, що татко! Ага… Ти, якщо хочеш його наздогнати, якщо він не замерз десь у яру, то йди шукай його сліди отам о на кручах… Ці, як вертали до мене сушити отамана їхнього, сліди хлопчика загубили під вербами…