Танці шайтана
Шрифт:
— І ви, моя матінко, це все пам'ятаєте?
— Як треба, то все згадаю! Ще не здитиніла!
— Тоді треба, моя матінко, щоб ви пригадали, а чи не збирались вони куди далі після війта?…
— Щось говорили, що треба в садибу панську сповістити про втікачів і на ярмарок заскочити. Гріх, казали, ярмарок проминути…
— Де на ярмарок найкращий шлях?
— Тільки один є подом. Бо горбами зараз далеко не зайдеш. Отам о, через річечку, за грудами сходяться Три Яри. Ти їх одразу пізнаєш. Через середній яр якраз вийдеш на ярмарковий шлях… Ага, і ще от що пригадала: той говорив,
— Якої масті — не згадували?
— А як же! Половий коник під турецьким сідлом.
Чоловік замовчав. Здавалось, що він навіть не дихає.
Стара теж застигла і мовчала.
Мовчанка тяглася неймовірно довго.
Нарешті, чоловік під киреєю глибоко вдихнув повітря і голосно видихнув. — Пригадайте, — прохрипів спраглими вустами, — моя матінко, а чи не говорили вони — чого цей Сметана так на ярмарок поспішає? Цього коня продавати? Чи ще чого?
— Та ні, всі сміялись, що він до якоїсь шинкарки на зальоти.
— Що за шинкарка? Вдовиця?
— Та ні! Говорили тільки, що в неї чоловік — дурень, та дві гарні дочки.
— До такої старої полюбовниці? Щось воно не того…
— А я хіба знаю?..
Чоловік помовчав, а потім, вирівнявши і дихання, і голос, проказав:
— Матінко моя! У вас на комірних дверях добра сітка висить. І кармачок теж. Позичте, якщо ваша ласка…
— Бери!… Ти його заріжеш, чи задушиш, чи цуркуватимеш?
— Я його на кармак вловлю і на кукан насилю.
— А сітка?
— А сітка на панських псів… Ось що, моя матінко, раптом сітка порветься, чи кармак лусне, і я не зможу позичене повернути — то ось вам застава!
І чоловік дзвінко припечатав на кришку діжки з квасом цілий йохим-сталяр…
Стара не утрималась і зі шпарки дверей стежила, як раптовий гість іде вниз по глибокому снігу поміж яблунями. Скинув з плеча ті довгі свої чи шисти, чи довгі дощечки. Поклав на сніг. Щось, нахилившись, робив із ними. Нараз випростався трохи, нахилившись ніби вперед, змахнув і вдарив тонкими шистами у сніг. І зразу посунувся з місця і отак о, напівзігнувшись, полетів униз, петляючи межи засніженими яблуньками та вишеньками.
А ще кілька тижнів по тих відвідинах садиби рибацької вдови рябий песик не хотів заходити до хати. Якщо стара вдова брала його за обручку і тягла до хати, він скавулів, огинався, і, зрештою, вирвавшись, тікав кудись під розсохлого старого човна.
Потім песик все ж заспокоївся і забігав до хати. Але завжди обминав те місце, де стояв чоловік у киреї з відлогою.
Споглядаючи таку чудасію, рибацька вдова хрестилась. І йшла помацати в закапелку комина, а чи не щез раптом той здоровенний срібний таляр, як ото вмить і назавжди щез із хати странній. Але таляр ваговито лежав на місці.
А на першу монету, як і загадав странній, вона собі аж п'ятеро гусей купила і молитву замовила за упокій душі закоханих утоплеників.
Чоловік у киреї, з підіткнутими полами, плавно скотився з горба на річище.
Широко човгав лижами по твердому злежалому снігу. Пробіг може сотні півтори саженів, як став і плавно, ніби послизгом, підплив до
Мандрівець нахилився, відв'язав лижі. Потім і лижі, і палиці ніжно обгорнув накидною сіткою з безліччю глиняних грузилець, а тоді туго стягнув плетеною шовковою шворкою. І все закинув за спину, як ото мушкета чи карабіна.
Коли чоловік підступив до початку слідів всякі сумніви в нього пропали — чоботи були невеличкі, як ото на підлітка. У кількох місцях, де сніг не обсипався, добре відрізнявся відбиток підківок. Підківки були і на каблуках, і на носках.
«По таких карбах і панський лакиза слід пожене! Ах ти ж матері його ковінька!» — закляв шукач і подерся вгору по крутому схилу. Кілька разів він зависав на одних руках, вчепившись за кущі. Вже перед самісіньким верхом покотився вниз. Але затримався і рачки виповз нагору.
По слідах спочатку поспішив до урвища, що нависло над опариною. Та на півдорозі до урвища побачив за кущами реп'яхів, що ті ж самі сліди ідуть назад від прірви. Тільки трохи нижче по схилу на Північ.
І він, не гаючи часу, пішов по тих слідах від Дніпра.
В якомусь бляклому небі сонце невпинно спускалось до обрію.
«Треба швидше до тих Трьох Ярів дістатись!» Знову став на лижі і широкими розтяжистими кроками, щосили штовхаючись налицями, побіг гребенем високого груда.
Здоровенні зграї щиглів, чижів і чечіток, налякані бігом людини, із голосним криком пурхали з поживних реп'яхів.
І спалахували в променях передзахідного сонця сотнями червоних, жовтих, рожевих і білих самоцвітів.
На рівному і на невисоких пагорбах подорожній був добрим лижварем.
Та при крутому спуску з гори на шлях не втримався на ногах і впав з усього розгону.
Далі він не став спускатись на лижах. Одну лижу, що лишилась на нозі, зняв. А до другої пробився, кульгаючи і борсаючись у глибоких кучугурах.
Коли ж він спустився в найглибшу улоговину перед Трьома Ярами, то тут і згубив сліди підкованих чобітків. Вони кінчались за яких десять сажнів біля краю шляху. Далі все було затоптано людьми, заїжджене полозами саней, забите дрібними ратицями овець і кіз, копитами коней, ратицями волів і корів, слідами собак. Тільки в кількох місцях побачив виразні, окремішні людські сліди. Здоровенні сліди, сліди личаків. Але не нашого плетива, як на поліссі. А поруч сліду личаків ще й здоровенні ведмежі сліди.
Проте далі й сліди дивних личаків, і відбитки ведмежих лап було затолочено людьми.
На всяк випадок, странній пошкутильгав до Третього Яру. Там слідів було зовсім не густо.
Всі сліди завертали сюди, до Другого Яру.
А на південь, у Перший Яр, не показував жодний слід!
Зрозумівши, що витрачає дорогоцінний час, поки світить сонце, він поспішив Середнім Яром.
Він краще затягнув пояс і поправив відлогу, бо починав наче потягувати гострий вітерець.
Якийсь вершник, підпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловіка у темній киреї: