ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Вибачте, — сказав Славін, підвівшись, — я зараз повернуся.
Він спустився до ресторану, похитуючись, підійшов до метрдотеля й запитав:
— Скажіть, чи немає у вас тут когось із офіціантів, хто був би родом з Англії або Німеччини? А краще з Росії, але це, мабуть, неможливо, звідки тут бути росіянинові?
— А що сталося, сер? Француз вас не може влаштувати? Наш бармен француз…
— Це — в крайньому випадку… Я хочу почастувати даму, яка не п'є віскі, коктейлем, російським коктейлем…
— Стривайте, стривайте, в нас у підвалі працює Белью, він, здається, родом із Східної
Метрдотель зняв телефонну трубку, набрав цифру «три», запитав:
— Луїді, скажіть, Белью вже закінчив роботу? Ним цікавиться гість із…
— Шістсот сьомого, — підказав Славін, розслабившись, щоб не так відчувалась його зосереджена напруженість.
— З шістсот сьомого. Зрозуміло, Луїш. А коли він заступає на зміну? О восьмій? Дякую.
Метр поклав трубку:
— Белью має бути на роботі завтра о восьмій ранку, сер, дуже шкодую…
— Тоді я попрошу вас принести мені пляшку шампанського…
— Який сорт? Солодке? Чи «брют»?
— Однаково, аби тільки — російське.
— Але з американською етикеткою, якщо дозволите, сер; червоні роблять «брют» для Штатів.
— Жаль, що з американською етикеткою…
— Я спробую пошукати в наших погребах, сер. Росіяни змінили етикетку, вони тепер називають своє шампанське якось інакше, не хочуть сваритися з французами. Я сам спущусь у погріб, сер…
— Спасибі за вашу люб'язність… І, будь ласка, пошліть наверх пляшку російської горілки.
— Добре, сер. «Смирноф»?
— Ні, саме російської.
— «Столична» чи «Козачок»?
— «Козачок»? Я не знаю такої горілки. Мабуть, «Кубанська»?
— Ви чудово тямите в російських горілках, сер, саме це й є «Кубанська»! Я пришлю до вас боя за десять хвилин.
«А ось тепер треба вмотивувати поїздку, — гарячково розмірковував Славін, піднімаючись у номер. — Я фліртуватиму з Пілар і повезу її додому. А потім заїду в посольство й візьму там фотографії. О восьмій годині зустріну Белью, їй-богу, це він писав. Я запитаю Москву сьогодні ж, що їм відомо про цього Белью. Дай боже, щоб вони там знали про нього хоч трошечки. І якщо цей Белью розмовляє по-російськи, і якщо це він писав нам, і якщо він упізнає на фотографії того, кого американці вербували в номері, я завтра вдень вилечу до Москви і все закінчиться».
Константинов
З завідувачем відділу Міністерства закордонних справ Єрьоміним умовилися зустрітись опівдні в Новоарбатському ресторані.
Свого часу Константинов був опонентом Івана Яковича, коли той захищав кандидатську дисертацію на тему «Національно-визвольний рух на Африканському континенті й акції країн НАТО». Юрист-міжнародник, Константинов з властивою йому скрупульозністю поставив Єрьоміну сорок сім запитань: він звик вимагати точності й від себе й від тих, хто був поруч з ним, у всьому, дрібниць для нього не існувало. Ось так вони й потоваришували; Єрьомін відклав захист на місяць, зате потім захистився блискуче — жодної чорної кулі.
… Константинов приїхав до ресторану за десять хвилин
— А що питимете? — спитав офіціант. — Коньячок? Чи горілочки вип'ємо, є «Посольська».
— Пити будемо «Боржомі», — відповів Константинов.
Офіціант образився, знизав плечима й поправив скатерку так рвучко, що Константинову довелося підхопити фужер — а то, напевне, розбився б.
Єрьомін запізнився на п'ять хвилин:
— Пробач, Костянтине Івановичу, не розрахував часу, вирішив поєднати приємне з корисним — ішов пішки.
— За дипломатичним протоколом запізнення на п'ять хвилин допускається, — всміхнувся Константинов. — А за сорок хвилин, я гадаю, ми впораємось: і поговоримо, й пообідаємо. Я бульйон замовив.
— Ти — геній, — сказав Єрьомін. — Добрий геній. Ну, розповідай, що стряслося?
— Нічогісінько. Просто хотів посидіти з тобою, по телефону говориш — очей не бачиш, а мені хочеться дивитись у твої очі, бо й ти, й Славін неймовірні хитруни, і я розумію вас обох краще, коли ви мовчите.
— Це комплімент?
— Безперечно. Хитрість — необхідна градієнта розуму, вона протистоїть підступності й безчесності. Я навмисне, знаєш, перечитав розділ у цікавій книзі минулого століття: «Про мистецтво воєнної хитрості».
Єрьомін засміявся:
— Є аналогічна книга, видана в Парижі вісімсот тридцять дев'ятого року: «Витонченість дипломатичної хитрості».
— Отже, комплімент?
— Воістину так. Ну, розповідай, навіщо я тобі потрібен?
— Розумієш, Іване Яковичу, справа в тому, що, за нашими останніми відомостями, в Нагонії от-от проллється кров…
— За твоїми даними, нагнітання — не є чистісінька демонстрація, проба сил?
— За моїми даними, там готується різанина. А за твоїми?
— Нам здається, що вони не зважаться на відверту агресію. Я згоден, адміністрація вирішила обрати полем нового протиборства Африку, але вони не готові до серйозної битви, ще свіжий у пам'яті В'єтнам. Мабуть, тут усе закінчиться пропагандистським галасом, вони підпушують грунт, хочуть поторгуватися на переговорах про роззброєння, тому тягнуть нас на грань кризи, саме на грань.
— Мені здається, ти не правий.
— Це твоя особиста думка?
— Так. Але вона грунтується на фактах.
— Бульйон — чудовий. Тільки присолити треба трошки.
— Всі солеїди — гіпертоніки.
— А я і є гіпертонік, — відповів Єрьомін, — тиск скаче завжди… Смачний бульйон, добре готують, молодці… Взагалі, мене дивує твоя думка, що агресія можлива. Давай поміркуємо: Луїебург, дружбою з яким хвастає Огано, не такий уже й монолітний, як здається. Хоча проамериканські тенденції там сильні, але єдності в уряді немає. Тому не всі члени кабінету солідарні з ідеєю беззаперечної підтримки Огано — надто він одіозний. Крім того — національне самоусвідомлення, яке вже прокинулось, люди не хочуть плестися у фарватері політики американців, ті дуже багато партачать, часто роблять дурниці, у них багато галасливого гендлярства, а світ вступив у пору особливого ставлення до самого поняття гідність.