ТАРС уповноважений заявити…

Семенов Юлиан Семенович

— Ви даремно мене так зустрічаєте, — відповів Гречаєв, який заздалегідь програв усі можливі варіанти своєї поведінки. — Я не з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією.

— А звідки? З гінекологічної клініки? Чи з «Мосфільму»?

— Точно. З другого творчого об'єднання, — відповів Гречаєв. Він вирішив використати давнє знайомство з асистентом режисера Харіним, ще шкільним приятелем, якого вигнали з Баумановського за безпробудне п'янство й потяг до публічних скандалів. (Так сформулювали на комсомольських зборах — все-таки «потяг до скандалів»,

а не скандал, — не хотіли псувати життя хлопцеві, пом'якшили.)

І Цизін не міг не здивуватися — як кожен працівник торгівлі, він відчував особливий інтерес до діячів культури.

— Справді? У вас є документ, який підтверджує це?

— От коли б я був з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, тоді документ був би… А мені він навіщо? Я асистент режисера Бобровського — чули?

— Толя? — Цизін знизав плечима. — Що значить — чув? Він у мене буквально щотижня купує «Слов'янівську». Так, я її ховаю від валового покупця, хай мене за це лають, але кишковий тракт художника мені дорожчий за похмільні страждання питущого елемента.

Бобровський купував у нього воду двічі, сказав якихось там три фрази, але цього було досить — спритні люди вміють скористатися з самого факту зустрічі, щоб обернути її на давню дружбу.

— Так от, ми маємо до вас прохання…

— Будь ласка.

— Чи не допомогли б ви організувати у вас зйомку?

— У мене?

— Так. Цікавий епізод, сценарій, якщо хочете, надішлемо.

— Ви й мене зніматимете?

— Зніматимемо.

— Це правда?

(О, честолюбство людське! Чому воно так поривається Насамперед до кінематографа? Аби тільки себе увічнити?)

— Правда. Бобровський принаймні цього хоче.

— А чом би йому самому не приїхати? Скажіть, що я одержу цими днями «Нафтусю», це ж нектар, пий — не хочу! Ніяке похмілля не страшне, промиває печінку й нирки буквально, як пральний порошок.

— Вас як звуть?

— Григорій Григорович, Гриша.

— Ага, правильно, шеф казав… Так от, Григорію Григоровичу, ми хотіли б організувати тут зйомку прихованою камерою.

— Прихованою? Це як знімав Гриша?

— Який Гриша?

— Чухрай. Поставить свою бандуру і вдає, ніби фотографує пташок, а насправді підглядає, як хлопець лапає дівку…

— Саме так.

— Це дуже просто! Просвердлимо дірочку в дверях, — він обернувся, — там у мене склад, ставте апарат, а я буду задурювати голову покупцям… Але зачекайте, мого ж обличчя, буквально, не буде видно: хто мене пізнає в спину?!

— А ми поставимо дві камери. Відвідувачі думатимуть, що ми вас знімаємо, а ми працюватимемо з двох точок.

— Так, так задню точку ви покажете в кіно, а передню, а моєю мармизою, викинете на смітник, знаю я такі номери.

— Ну про це ви з Бобровським самі поговорите, коли мені не вірите.

— Начебто я не знаю, що в наш час усе вирішує не головний, а п'ятий! Мені невідомо, яку щаблину ви займаєте в кіно, що таке асистент і чи це більше, ніж помічник, але не треба сперечатися: що ви йому принесете на стіл, те, буквально, й піде в кіно. Хіба у нас не так? По-перше, начальник райпродторгу мене ніколи не прийме, він для нас, мов римський папа, і з якимись там запитаннями до нього навіть не потикайся. Треба потихеньку підкрастися до секретарки! А в неї все добре з кишковим трактом, і нирки працюють, як космічні системи, —

отже, «Нафтуся» їй ні до чого. Але вона мріє дістати колготки-сіточку, а в завідуючого секцією виразка шлунка, і я залишаю йому «Слов'янівську» і «Вітаутас» — ось вам і колготки-сіточка, ось вам і наряд на тару… А що, ця тара, думаєте, потрібна мені? Вона, буквально, потрібна трудящим. Ну гаразд, ну я одержу четвертну, ах, який великий гешефт! Цизін одержав четвертну за те, що непогано обслужив хворих на виразку шлунка! Та вони ж добріші стануть і не питимуть крові з народу протягом робочого дня, якщо я отоварю їх «Смирновською»! То про кого ж я дбаю?! Про свою власну вигоду чи про громадське благо?! А можна на все начхати: «Нема «Єсентуків», можете скаржитися, а мені що!?» І це — подобається, з таким — ніякого клопоту! Ой, не варто про це говорити, бо як заведусь, мене не зупиниш, нічого не можу з собою вдіяти.

— Вам треба з кимось погоджувати нашу зйомку, Григорію Григоровичу?

— Якщо хочете зірвати зйомку — погоджуйте. Знаєте анекдот про те, як один тип прийшов до бога і попросив, щоб у сусіда Івана, буквально, корова здохла? Всі наші магазинники закидають подарунками секретарок, аби тільки вони доповіли начальству, щоб зйомка пройшла в них, усі ж ми люди, всі хочуть попрацювати на радянський екран!

— Так, але ми будемо знімати вдень, а у вас в обідню перерву чимало покупців…

— Ну то й що? Я запрошу тітку Віру, вона пенсіонерка, дам їй десятку і пошлю торгувати на розлив біля вітрини! Потім є ще одна мож…

За спиною в Гречаєва грюкнули двері. Він обернувся: на порозі стояв Парамонов, втупивши очі в Цизіна. Той посміхнувся, зробив рукою дивний, невловимий жест і запитав:

— Що вам?

— Е… Та нічого… Просто я хотів дізнатися, чи завезли і вже «Саірмє»?

— Зайдіть, буквально, пізніше, «Саірмє» ще не привезли, на п'яту годину буде.

Гречаєв глянув на вітрину: прямо перед ним стояло сім пляшок «Саірмє».

— Так от, — говорив тим часом Цизін, — не здумайте піти до райхарчоторгу, почнуться інтриги, і ви потонете в них. Краще вже топайте до начальника, у районний торг, це — голова, з молодих, він зробить усе, коли ви скажете, що хочете знімати саме Цизіна.

— Що, в нього теж виразка шлунка?

Цизін не зрозумів:

— Та ні. Він ще зовсім молодий і здоровий.

— Але чому він зробить для Цизіна все?

— Тому, що ви попросите, а розумні люди, буквально, не відмовляють працівникам мистецтва…

— А коли в тих пляшках на вітрині була звичайнісінька вода? — спитав Константинов, підвівши очі від рапорта Гречаева. — Бутафорія?

Начальник групи полковник Трухін відповів:

— Можливо, бутафорія. Але навіщо Парамонову їхати до Цизіна по «Саірмє», коли — я перевірив — у них у буфеті продають саме цю воду?

— Як поводився Парамонов далі?

— Він вештався по вулиці сімнадцять хвилин, раз у раз поглядав на годинник, потім зайшов у будку автомата номер сім тисяч триста дев'ятнадцять і подзвонив по телефону з індексом двісті сорок чотири, мабуть, до Шаргіна, Леопольда Никифоровича…

— Мабуть?

— Вія затулив спиною диск і підстраховувався пальцями, тому наші співробітники не змогли зафіксувати решту цифр… Але в нього, в Парамонова, нема інших знайомих на Садово-Сінній, тільки Шаргін.