ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Перше припущення приймаю; очевидно, він усе-таки дзвонив Шаргіиу, а друге — відкидаю. А що коли він дзвонив до не встановленого вами контакту? Це можливо?
— Звичайно, тільки в одному випадку.
— В якому саме?
— В тому, коли Парамонов і є той агент, котрому ЦРУ шле радіограми, передаточна ланка в мережі.
— Що було потім?
— Парамонов знову зайшов до Цизіна, той налив йому склянку води. Парамонов випив, не заплатив грошей і, навіть не попрощавшись з ним, побіг на зупинку, вскочив у автобус, через сім хвилин
— І…
— І далі ремонтував машину Ольги Вінтер.
— Попрацюйте з Шаргіним. Ви вже з'ясували, які документи потрапляють до нього з спецсхованки?
— З'ясували. Потрапляють саме ті, якими там цікавиться Ленглі.
А Шаргін тим часом стояв на перехресті Арбата й Смоленської, коло виходу з гастронома, когось чекав з нетерпінням. Помітивши машину з дипломатичним номером, він зійшов з тротуару й радісно помахав рукою чоловікові, що сидів за кермом, той загальмував, вони привіталися, поговорили кілька хвилин, але почути, про що саме, не вдалося, бо Шаргін, зіпершись на дверцята, нахилився до водія.
А потім під'їхав — на машині Ольги Вінтер — Парамонов і запаркував «Жигулі» біля дипломатичної машини. Коли іноземець попрощався, Шаргін сів до Парамонова; заїхавши на Преображенку, в будинок сім, вони забрали там двох дівчат і подалися до ресторану «Русь», а звідти на холостяцьку квартиру Шаргіна, де й провели ніч…
Константинов
— Що стосується Шаргіна, то він розмовляв з Ван Зегером, представником «Трейд корпорейшн», це його партнер, — сказав Проскурін.
— Щось тривожне про цього партнера надходило?
— Чистий торговець. На нашу думку, він не зв'язаний із спецслужбами.
— А які дівки були з Парамоновим і Шаргіним?
— Кочегари.
Константинов надів окуляри на кінчик носа, подивився на підполковника запитально.
— Кочегари, — повторив той. — Одна закінчила текстильний технікум, друга — харчовий, обидві з Ростова, перебралися до Москви, на робочу силу дефіцит, хоч чорта пропишуть тимчасово і гуртожиток дадуть, однокімнатну квартиру на двох. День — чергуй, два — гуляй.
— З ким гуляють? — посміхнувся Константинов.
— Ми щойно натрапили на них, Костянтине Івановичу, починаємо вивчати.
— А вам не здається, що справа розростається, мов снігова груда, і це дуже погано?
— Нічого не вдієш, факти. А факти — річ уперта.
— Пам'ять у вас добра, — сказав Константинов, — але, незважаючи на факти, мені це розростання не до душі. Люди — не сніг, «людська груда» — категорія страшна, вам не здається?
… Коли Проскурін, закінчивши доповідати й затвердивши план заходів, вийшов, Константинов набрав номер телефону Ольги Вінтер.
— Здрастуйте, чемпіоне, — мовив він. — Ваш учень вітає вас. Боюсь, що завтра можу спізнитися на корт:
— У мене є. Тільки він не візьме у вас грошей, коли скажете, від кого прийшли. Купіть йому «Пшеничну», а ще краще джин. Олівець під рукою?
— Пишу.
— Парамонов Михайло Михайлович. Тільки по телефону не кажіть, що хочете просити його відремонтувати машину…
— Бідний Парамонов боїться, — посміхнувся Константинов.
— Їхнє покоління з глузду з'їхало, всього бояться.
— Ви, до речі, говорили із своїми знайомими африканістами?
— Поки що нічого в мене не вийшло. Не хочуть з вами розмовляти, ідеї бережуть для статейок, скупердяги чортові. Ви ворожі голоси слухаєте?
— Інколи.
— Вчора Лондон передавав цікавий коментар про Нагонію; хоч голову мені відрубайте — вони готують десант, усе це страшенно схоже на Конго, слова майже ті самі.
— Вони — десант, а ми — нашу допомогу, у нас же договір, — сказав Константинов, точно відповівши на те запитання, яке ЦРУ ставило своєму агентові в останній шифровці.
На другому кінці проводу замовкли.
— Що там, Олю?
— Нічого, прикурювала цигарку.
— А хіба ви курите?
— Почала.
— Коли?
— Сьогодні… Гаразд, дзвоніть Парамоші. Я його попереджу. І приїздіть завтра на корт, мені цікаво поговорити з вами.
— Мені теж.
— Не напрошуйтесь на комплімент, ви дуже гостро мислите. Коли б я отак написала: «Вони — десант, а ми — нашу допомогу», — мені руки викрутили б.
— Хто?
— Шефи.
— Чому?
— «Не можна так різко, ви ж не уряд, а противник тільки й жде такого признання»…
— А чого це він жде, коли такий пункт записано в договорі, а договір опубліковано в газетах…
— Мені на це дають таку відповідь: договір буде розірвано зразу ж, як тільки відбудеться путч. Ми тоді не зможемо допомогти, це буде порушенням міжнародного права…
— Це не так, — сказав Константинов, напружено обдумуючи, чи варто вести розмову далі, чи краще підготуватися до неї — і поговорити завтра під час гри на корті. — Це не так, — повторив він, — бо повалення законного уряду в Нагонії можливе тільки з участю зовнішніх сил: це — головне порушення міжнародного права. Гаразд, спасибі за Парамошу.
Парамонов потис руку Константинову, вийшов з ним на подвір'я гаража, оглянув «Жигульонок», підняв кришку капота, поторгав проводи:
— Оля сказала, що у вас серйозне пошкодження… А у вас провід перетерся, тому й глухне. Якщо за кордон їздите, купіть бошівський набір, чудова штуковина, вміють буржуї полегшувати життя робочій людині.
— Це вони можуть, — згодився Константинов. — У вас е окуляри? Я не бачу, що там у мене сталося, окуляри на роботі забув…
— Мої окуляри в конторі, — відповів Парамонов, — воп: і мені ні до чого, я тепер лінзи ношу…