ТАРС уповноважений заявити…

Семенов Юлиан Семенович

— А я цього не помітив, ви дуже густо все написали…

— Знаєте, густо замісити неважко, коли два роки проживеш у країні. Шкода, що наші інститути не дають можливості молодим вченим не просто поїхати на два тижні у відрядження, це нічого не дає, а пожити там, добряче попрацювати — тільки тоді можуть бути результати…

— Невигідно, мабуть, для держави — я кажу про валюту.

— Дурниці. Можна працювати прибиральницями в бібліотеках; машину, звичайно, не купиш, магнітофон — також, але на ліжко й на каву з сиром вистачить. І принади світу на Заході тоді

побачиш не збоку, а зсередини. «Голоси» працюють завзято, раніш вони вихвалялись, а тепер порозумнішали, самокритичними стали, себе лають. Ну, годі, а то я розізлюсь і ганятиму вас — до сітки!

Константинов був хорошим партнером у розмові ще й тому, що вмів слухати. І він не просто слухав, він жив думкою співрозмовника, в його очах завжди іскрився розумний інтерес — такий інтерес набагато дійовіший у бесіді, ніж словесна пікіровка.

— А чому ви зупинились на багатонаціональних компаніях у Луїсбурзі? — запитав Константинов, коли вони сідали в його «Жигульонок». — Там же, по-моєму, американці лізуть сольно.

— Це в перших рядках мого листа, — відповіла Ольга. — Вони беруть плацдарм, осідають, працюють углиб. Ми — вшир, ми — щедрі, образити боїмося, не вимагаємо гарантій, віримо, а дядько Сем акуратист, він без папірця й векселя ні цента не дасть, вмів лічити гроші. Спершу осідає він сам, а за ним уже йдуть багатонаціональні гангстери.

… Радячи Константинову особисто придивитися до Вінтер — адже вимальовувалась справа великої ваги, — Федоров ставив собі ще одну мету, зрозумілу лише тим, хто з відповідальністю думав про спадкоємність поколінь.

Федоров, звичайно, добре знав, що в апараті були різні погляди на роль керівника високого рівня в тій чи іншій операції. Одні вважали, що генералові не слід гаяти час на деталі, є висококваліфіковані співробітники, здібні молоді чекісти, — вони, мовляв, і самі змогли б зробити те, чим зайнятий зараз на корті Константинов.

Але Федоров був певен, що в кожному конкретному випадку треба точно вивірити межу між поняттями: керівництво й безпосередня участь у ділі. Точне усвідомлення такої межі і є стратегія стосунків з колективом.

«Петро будував кораблі, — не раз говорив Федоров, — то чому генералам не взяти участі в оперативних заходах, які бозна за яким чиновницьким табелем про ранги виключили з сфери їхньої діяльності. І молодь на них у ділі подивиться: натаскування — гарне слово, тургенєвське, чи варто від нього відмовлятися?»

— Я, може, поїду до Луїсбургу… Чи не погодилися б ви розповісти мені, що там подивитися, з ким побачитися?

— Звичайно. Ви по якій лінії?

— Ми в їхніх портах розвантажуємо частину товарів для Нагонії, вони страшенно порушують строки, а це — підсудна справа.

— Нічого у вас не вийде. Порти купили американці, — Ольга знову повеселішала. — Мені здається, вони працюють там через мафію. Дуже схоже на це. Бари, «макдоналдси», наприклад, служать американцям, не криючись, а їх розвели хтозна-скільки коло порту, вокзалу,

аеродрому. Зотов розповідав, що мафія у Сіцілії панує тому, що тримає в своїх руках порти й аеродроми…

— Зотов — це хто?

— Це чоловік, якого я кохала… Він був… Він мій… Словом, це дуже розумна й хороша людина. Вам варто з ним поговорити, у нього світла голова, щедрий, добрий Зотов…

— Ви були у відрядженні в Луїсбурзі як науковий співробітник?

— Ні, з чоловіком… Із Зотовим. Підкиньте, якщо можете, до центру.

— З радістю. Ви будете наймолодшим доктором, правда ж?

— То й що? Не хлібом єдиним живе людина.

— Навіщо бога гнівити?

— Та й правда, мабуть, не слід.

— А з ким — крім вас, звичайно, — варто зустрітися перед від'їздом? — спитав Константинов. — Хто є в Москві такий, як Зотов?

— Таких, як Зотов, нема, — відповіла Ольга. — Нема й не буде.

— Зотов захистився?

— Ні. Практик. Працював усе життя. Та він будь-якого доктора наук заткне за пояс, так він відчуває й знає Африку. Але він рубає з плеча, а це не всім подобається.

— Дивлячись, що рубати з плеча…

— Ідеї, — всміхнулася Ольга.

— Знову ж таки, дивлячись, які ідеї.

— Довго пояснювати, ви ж не були в Луїсбурзі…

— А з ким з іноземців варто поговорити там?

— У Міністерстві закордонних справ у них нецікаві люди… Хіба що міністерство освіти… Багато молодих, вони широко мислять.

— А серед комерсантів? Там же є німецькі й американські комерсанти, які давно працюють і багато знають. Я маю на увазі крупних бізнесменів, тих, що укладають серйозні угоди і тому зв'язані з серйозними юристами.

— Німці? — перепитала Вінтер. — Я ж не знаю німецької.

— Там є Кірхгоф, Больц, Ханзен…

— Я чула про них, але мене вони чомусь не цікавили.

— А хто з американців? Саусер, Лоренс, Чіккерс, Глебб, Ленсдом?

Вінтер глянула на Константинова з цікавістю:

— І ви ще просите, щоб я вам допомогла?! Та ви ж прекрасно підготувалися до поїздки! Ви назвали імена серйозних американців, я їх знаю. Чіккерс і Глебб цікаві люди, тільки наші вважають їх црушниками, а я гадаю, що це наслідок атавізму шпигуноманії.

— Чому?

— А тому що… Шпигун, по-моєму, має бути дуже розумною людиною. А Глебб улещає, ахає: «О, Радянський Союз, яка чудова країна, ви нас зворушуєте і потрясаєте». Це все — ля-ля… Не вірю людям, котрі хвалять в очі.

— Гірше, коли лають поза очі.

— Краще. Коли хвалять в очі, почуваєш себе зовсім дурною, не знаєш, як поводитись.

— А ви кажіть, що він — дурний чоловік. Ви, звісна річ, збентежені, отже, поводитесь неприродно, а коли людина змушена поводитись неприродно, вона й говорить не те, і робить не так.

— Гаразд, бог з ним, з цим Глеббом… Запишіть телефон… Я поговорю з моїм другом, може, він погодиться розповісти вам дещо.

Повернувшись до себе, Константинов зразу ж узяв папку з кореспонденцією. Телеграма від Славіна була з позначкою: «особливо термінова».