ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Ви ж не вірите газетам, — засміявся Степанов. — Хоча на цей раз писали більш-менш правильно.
— Ви сміливо розмовляєте з правим журналістом, містер Степанов.
— Я розмовляю з журналістом, який служить у правій газеті, містер Гі… А це не одне й те саме.
— Поясніть мені, чому ви, особисто ви, так ненавидите нацизм? Ну я розумію, ви втратили десять мільйонів…
— Двадцять.
— Невже?
— Так. А особисто я… Що ж… Коли сімох твоїх братів і сестер — а їм ще й по десять років не було — шанци клацають з дрібнокаліберок… А тепер ці шанци в Гонконзі розповсюджують яскраві видання про демократію й справедливість…
— Я не п'ю, містер
Славін
— Люди стали добрішими, — впевнено повторив Славін, вішаючи піджак на спинку стільця. — Ви подумайте тільки, у нас тепер найпопулярніша пісня — про доброго крокодила Гену, а колись дітей крокодилом лякали.
— Підіть покупайтеся в нашій річці, там чимало таких добрих Ген проживає, — відповів Зотов. — Не доброта це, а наближення знань до масової аудиторії. Я маю на увазі телепередачу «У світі тварин». Вони ж такі добрі на екрані, ці самі крокодили, і дуже їх жалко, бідолашних… Люди стали сентиментальнішими, з цим можу погодитись, а що стосується доброти, дозвольте мені лишитись при своїй думці. Людство занепадає, Віталію Всеволодовичу… Ви в борг гроші даєте?
— Даю.
— І вам завжди повертають?
— Хм… Дехто.
— Дехто. А хіба могло бути у минулому столітті, щоб хтось комусь не віддав боргу? А надто коли нагадували про позичку на людях, вийде в сусідню кімнату і пах — куля в серці. А тепер спробуйте повернути свої гроші? Скажуть: «Скупердяй чортів, підожде, нічого страшного». Або згадайте, як буває у нас на зборах, коли моральне обличчя людини розглядається? Слава богу, стало легше, а що раніше витворяли? Брудну білизну вивертали напоказ, справжнісіньке аутодафе. Ні, ні, людство знемагає від люті, Віталію Всеволодовичу, воно забуло, що таке горе, воно живе, наче в комунальній кухні, ото тільки що сусідам у чайники не мочаться.
— Додому кортить? — спитав Славін.
— Додому? — Зотов знизав плечима. — Кортіло б, якби мав.
— Мені тут розповідали…
— От-от… А ви кажете — добрішаємо. Істина лежить десь поруч з апостолом Павлом. Пригадуєте: «Іудеї знамення просять, елліни — мудрості». Правильно. Одні прагнуть дива, інші — знань, одні сподіваються на щастя, інші — на спритність, але ніхто не хоче зробити доброту релігією, Толстого затюкали, а він ближче за всіх був до істини…
— Випити хочете?
— З радістю.
— Тільки горілки в мене вже нема.
— А я її терпіти не можу. Віскі полюбляю.
— Глебб, між іншим, ненавидить віскі, любить горілку.
— Бреше. Він горілки терпіти не може, ви придивіться, як він її п'є.
— Та він взагалі, по-моєму, не п'є. Він завжди намагається бути тверезим.
«Послухай, послухай, Глебб, — подумав Славін. Він тепер був певен, що кожен шерех у його номері записується. — Слухай, що я кажу, мені дуже хотілося б подивитися на тебе, коли ти нап'єшся».
— Закусити
— Тільки сода та ще печиво якесь лишилось. Хочете?
— Хочу. Я голодний.
— Ходімо попоїмо?
— Їдьмо краще до мене. Ковбасу тітка прислала, смачну суху ковбасу й сулгуні. Любите сулгуні?
— Ще б пак. Добре. Спасибі. Тільки діждемося дзвінка, мені обіцяв подзвонити приятель, тягне до Пілар, а мені чомусь не хочеться…
— Цікава жінка. Скальпель. Чоловічий склад ума при ніжному шармі. Розсудлива страшенно.
— Я, між іншим, до поняття розсудливість ставлюся добре. Ми своїми знаннями завдячуємо розсудливості. Саме розсудливість зумовлює єдність усієї розмаїтості наших думок, — зауважив Славін. — Думка — вона й є думка, навіть кілька думок в одне поняття не об'єднаєш. А поняття — наче драбина у пізнанні — складає з думок світогляд, використовуючи при цьому уяву, свідомість і пам'ять. У Пілар чудова пам'ять, вам не здається, Андрію Андрійовичу? Та й емоцій у неї в житті було немало. Хіба не так?
— Ви її на полички не розкладете. Не думайте, що логіка дає змогу збагнути людину. Людина — за своєю природою — нелогічна.
— Це ви з приводу дружини? — тихо спитав Славін.
Зотов випив віскі, понюхав печиво, відламав шматочок, пожував і відповів замислено:
— Ні. Саме тут усе логічно. Різниця у віці, в темпераменті, в уподобаннях, ну і, нарешті, мій ідіотизм.
— Чи варто посипати попелом голову?
— Не варто. Але попіл і констатація факту — різні речі. Коли ви заговорили про це, значить, нашептали вам уже з усіх боків, і все — проти Ольги, а це нечесно. Вона розумніша за мене, вона талановита, вона за покликанням творець, тобто мислитель. Вона вродлива, нарешті. А я хотів з неї витесати свою подобу. І все занапастив. І не треба виправдовуватись, що я боявся за неї, божеволів: як вона? хто з нею? чи не скривдять її? що подумають? Або ж сприймай індивідуальність, яка поруч з тобою — сприймай її цілком, і тоді станеться диво: все це розвіється, або — не сприймай зовсім. Третього не дано, нема чого жити ілюзіями.
— Ви просили, щоб вас відкликали?
— Навпаки. Мене записали на кооператив, треба ждати ще рік. А бібліотека в нас спільна, ні вона, ні я без неї жити не можемо — не те що працювати. Куди ж я потягну з собою альбоми з живопису Африки? Вагою з півтонии. А бачити мені Ольгу боляче, і вона це знає. Та й їй не мед, мені здається…
— Вона ще не вийшла заміж?
— І не вийде.
— Чому?
— А це не наше з вами діло.
— Пробачте.
— Нічого. Мені здається, ви спитали не тому, що хотіли підглянути в щілину… Я досі обривав такі розмови, а зараз робити цього не варто… Я наче ТАРС — намагаюся спростувати наклеп на неї. — Він зніяковіло посміхнувся й підставив чарку. — Налийте ще. Добре бути алкоголіком — ніяких тобі турбот, тільки й знає, що похмеляється…
— Чому ви так не любите тих, що п'ють?
— Батько спився. Надзвичайного обдарування людина, але не реалізував себе. Якийсь, знаєте, крім усього іншого, грек був…
— Як це? — не зрозумів Славін. — Чому грек?
— Ну, ніби грек, точніше кажучи: не вірив мудрості, народженій близькими. Греки ж тільки іноземному вірили… Навіть Піфагора свого не шанували: «Так, геній, звичайно, але став таким тому, що вчителі приїхали заморські»… Батько мій філософом був. А філософ лише той, хто природу вивчає, все інше — від лукавого. Ну й довивчався — запив, їй-богу, наближення до знання — небезпечне, ой, яке небезпечне. Пригадуєте, як Піфагора спитали, що він робить?