ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Інше. Вона взяла прізвище вітчима, а дівоче в неї Швецова.
— Розумію. Ну, будемо пригадувати… Куди подамось? На все в нас лише дві години. До мосту через Москву-ріку не їздили? Коло Лужників?
— Не їздили жодного разу. Хочете, покажу, де в Парку Перемоги катались? Звідти й почнемо.
— І покажете місце, де він вас лишав саму, а дядьки й тітки, милуючись вами, вас фотографували?
Вона засміялась:
— Звідки ви знаєте? Мене тільки один чоловік фотографував, коли Серьожа ходив по квитки в цирк.
— Це коли було? В той день, як повернулись?
— Ні, вранці наступного…
… Повернувшись після поїздки по Москві, Константинов передав Ольгу старшому лейтенантові Крюковій, а сам подався на
Константинов книгу обережно закрив, обгорнув папером і спитав оперативного працівника, який сидів у засаді:
— Як гадаєте, відбитки пальців можна взяти з глянсової сторінки?
А втім, відповіді він не ждав — йому тепер стало ясно, чому Дубов знищив Ольгу Вінтер: коли минає перша закоханість, постають питання, і на них треба відповідати, а як відповіси про хілтонівський люкс?
«Трагедія слабкого й нечесного чоловіка, коли поруч в ним — чесна жінка, — подумав Константинов, — Чесна й сильна, не споглядач, а діяч. Звичайно, Ольга спитала про «Хілтон», коли вони залишилися самі, а він погано збрехав, вона ж розумніша, вона все збагнула і віднесла його сережки до подруги — сама просто не наважувалася почути те, що скажуть оцінювачі. Навіть сильна людина відтягує хвилину правди, бо правда передбачає дію. А в неї, яка вже попрацювала за кордоном і чудово знала, що й до чого, був один вихід. Іти до нас. І він це зрозумів. Що він міг їй збрехати? Сказати не ту ціну? Припустімо. Ніхто з наших за кордоном цін в готелях толком не знає; розуміють, що не по кишені, й не питають — гордість не дозволяє. Звичайно, коли була закоханість, там, у Луїсбурзі, і тут деякий час, не думала вона ні про ці самі кляті дев'яносто п'ять доларів за любов у люксі; гроші й любов — чужерідні; а от чому вирішила з'ясувати це зараз? Здогадалася про його друге обличчя? Але як? Вона його захищала перед усіма, покійничка ж не дуже любили, «Заратустра», гоноровитий, поблажливий. Мабуть, здогадалась у Ніязметової, коли він вилив на неї вино й повів у ванну — просив, мабуть, щоб мовчала при подрузі. А це суперечило її єству. І вона оцінила сережки. І жахнулась. І поїхала по проспект «Хілтона». А потім повернулася до нього. І сказала йому про все. І його охопив жах — зрозумів, що загинув».
І раптом Константинов спіймав себе на думці, що йому жаль Дубова. Він спершу навіть не зрозумів себе — жалість до зрадника, хіба це можливо?
«Мабуть, можна пояснити, — подумав Константинов. — Приїхав же він туди не зрадником. На чому його зламали? Аномалія? Але ж на світі живе немало людей з відхиленням від норми. Може, я був неправий, коли говорив з Степановим? Ні. Був правий. Не можна не вірити будь-якій людині, яка має певні відхилення від норми, — це призведе до шпигуноманії і зрештою допоможе ворогові ламати людей страхом. Скільки наших зараз працює за кордоном?! Десятки тисяч. Мабуть. А життя й там триває, будь-яке лихо може спіткати людину — випадково, через глупство чи необізнаність… А ворог пильний, він уміє все зважити в людині, розкласти її по спектрах. Честолюбство, скнарість, пиятика — так, це знаряддя, ним як користувалися, так і будуть користуватися наші противники, але хіба більш-менш розсудливого індивіда завербують, хіба він стане шпигуном, переспавши десь там з підкладеною під нього Пілар? Отже, все-таки аномалія! Але аномалія від аномалії різниться. Як же провести межу? І яка вона, ця таємнича межа? Обчисливши її, збагнувши, можемо врятувати людину від падіння. А ще можемо врятувати людину вірою в неї. Кожен повинен знати — тобі вірять. Це надає
Константинов увійшов до свого кабінету, проковтнув три таблетки аскорбінової кислоти, кажуть, тонізує, адже всю ніч не спав, ні хвилинки не спав. Він зняв піджак, надів шерстяну сорочку, що висіла у нього в шафі; його морозило, хоча день обіцяв бути теплим, дощ перестав і на вулицях пахло розквітлими липами.
«Дивно, — подумав Константинов, — липи вже відцвіли. А може, мені хочеться вдихати ці пахощі, вони — із сонячного літа, в них багато щастя й надії? Хто це писав: «Головне — дуже хотіти, тільки тоді бажане здійсниться». Наївно, звичайно, але щиро, молодість відчувається».
Він потер чоло, повіки, скроні, присунув зошити Дубова, перегорнув кілька сторінок, спинився на рядках:
«Те, що святе, — невластиве мені; якби власність інших не була для мене святою і я дивився б на неї як на свою, я оволодів би нею».
«Людина стоїть над кожною окремою людиною».
«Моральна людина неминуче приходить до того, що вона не має іншого ворога, крім аморального. І — навпаки».
«Егоїст, якого так сахаються «гуманні люди», — така ж примара, як і диявол, він існує тільки в їхній уяві, як фантастична страшна постать».
«Не називай людей грішниками й егоїстами — і ти не знайдеш їх! Дивись на себе як на більш владного, ніж кажуть про тебе, і ти матимеш більше влади! Дивись на себе як на більш великого, і ти матимеш більше!»
— Товаришу генерал, до вас можна?
— Прошу, — відповів Константинов, а сам подумав: «Де ж це я читав? По-моєму, Штірнер, основоположник анархічного індивідуалізму. Його Гітлер часто перечитував — право на винятковість, на владарювання, суперменство».
Діждавшись, коли співробітники, що їх викликав помічник, посідали до столу, він сказав:
— Мені здається, що парольний сигнал «Паркплац» — це стоянка коло роботи Дубова; він завжди залишав машину на одному й тому місці, фарами — до гастронома; Ольга жодного разу не бачила, щоб його «Волга» стояла інакше, і він завжди Ольгу брав до себе в машину о вісімнадцятій тридцять — за інструкцією це саме той час, коли ЦРУ мало знімати парольний сигнал «машина». Але чи сидів він за кермом чи не сидів, ось у чім заковика? А може, з ними — Дубов і Ольга? Так, так, я маю на увазі і Вінтер, і Вронську…
Глебб
Лоренс подзвонив Глеббу вже після вечері:
— Джон, було б славно, коли б ви знайшли для мене півгодини.
— Щось трапилося, бос?
— Просто я хочу на вас подивитись, ви заряджаєте мене оптимізмом.
Коли Глебб приїхав, Лоренс сидів біля телевізора й слухав коментар лівого журналіста Алвареша; останнім часом той, досить часто й різко виступаючи, говорив про війська Огано, розквартировані на кордонах Луїсбургу.
— Послухайте цього хлопця — він уміє бити, — сказав Лоренс.
Алвареш тим часом закінчував виступ:
— Ми, на жаль, не переклали статті російського журналіста Дмитра Степанова — він зараз у Нагонії і користується матеріалами, які йому дав прем'єр Грісо. Документи тільки тоді є документами, коли їх можна підтвердити фотографіями, висловлюваннями, офіційними заявами. Степанов навів висловлювання генерала Огано. Я повторю це висловлювання — Огано досі не відмежувався; мабуть, це важко зробити: «Я не притягатиму до відповідальності тих моїх хлопців, які повісять на стовпах росіян, що приїхали в Нагонію, — я солдат, і мені зрозуміле почуття ненависті». До Нагонії приїхало чотириста російських спеціалістів: з них сто лікарів, сорок агрономів, п'ятнадцять викладачів університету, дев'яносто геологів, шістдесят епідеміологів. Так, приїхали різні спеціалісти, це — правда.