Тема для медитації
Шрифт:
Він узяв ту газету і, підійшовши до вікна, побачив, що це районний часопис, куди він ще школярем носив свої вірші. За радянської епохи цей листок звався «Ленінська варта»; тепер же, як і водиться, його перейменували у «Незалежність», і серед вихідних даних чорним по білому було написано: головний редактор Чумак.
Юр не повірив своїм очам; він перевернув газету й побачив, що видрукувано її восени минулого року; затим він знову глянув на задню сторінку, — й перед ним знову постало те лрізвище, набране здоровими літерами.
Вітер стогнав і свистів, скажено торгаючи
— Ох і віє, ох і віє!.. — сказала вона й перехрестилася до образів. — Оце видерлася на белебень, то замалим із ніг не поваляло... Бачив, що у двориську в тебе коїться?
Юр покрутив головою.
— Та я допіру встав... збудило буревієм! А вам теж не спиться, еге?
Баба продибала до столу й сіла на лаві.
— Скільки вже ж його спати, сину! Осьо прийде безноса, то спатиму вже аж до Страшного Суда...
— Та, — сказав Юр, наливаючи у чайник води, — за це не варт балакати... У кожного своя пора, і ніхто не знає, коли вона прийде!
— Правду, правду кажеш, сину! — закивала баба. — Твоя бабуня так само говорила: я, каже, того й кінець віка людського бачу, що він у книгах Морани записаний... Але, каже, не журися, Лепестино: душа людська не вмирає, а переселяється — і знову приходить на білий світ!
— Нічого собі! — вигукнув Юр. — А чому ж мені вона про сеє ніколи не казала?
— А воно їй перед смертю вже одкрилося, дитино! Прийшла до неї Морана вві сні да й повела ув Отхлань, щоб усе там показати... Ото, каже, попадають до мене душі всіх живих істот, які єсть на світі... а я їх держу в себе, поки Господь не погукає сії душі в Ир. Він дасть їм нове тіло, й народяться вони, щоб знову жити...
— То то, виходить, душа у всіх є — і в собак, і в котів?!
— А ти ж як собі думав! Морана казала: людина мусить прожити на світі свій вік... а як умре до часу, то сюю душу переселяють у звіряку, щоб вона дожила свій строк! Так що всяка душа знову народжується, і буває, стрінуться дві душі, які любилися колись, — і впізнають одне одного...
— А так воно, так! — замислено буркнув Юр. — Коли моя доля перетиналася із життям інших людей, то було таке відчуття, наче я їх уже знаю, й колись одні були моїми друзями, а другі — ворогами...
— Се ж воно так і єсть, дитино! — повагом сказала баба. — Ніхто ніколи не вмирає... а тільки знову й знову народжується!
На плиті засвистів чайник. Юр одставив його вбік і, познаходивши кварти, засипав туди чаю, а потім налляв окропу.
— А я отеє прокинулася... чую, гуде й свище у бовдурі! — сказала баба, сумовито схиливши голову. — Дай-но, думаю, сходжу до тебе в гості... Та й, чимчикуючи, згадала, як воно було в тридцять другім году, коли Чакунка з дітьми прийшла ув отсеє дворисько...
—
— А певно... мені ж тойді шістнадцять год було! Теж вітрюган отакий гуляв, і сніг починав імжити потроху... В сій хаті Нечаї сиділи, а як пішло розкуркулення, то виселили їх на Сибір... там вони й пропали до їдної души! То сільрада й поселила твою бабу... живіть, каже, куркульські прихвосні, а весною відправимо вас туди, де Макар телят пасе! — Баба роззирнулася по хаті. — Отсеї стіни тут не було... і передпокою... і піч зразу ж о праву руч стояла, як заходиш! То вже Чакунка тут після войни все переробила...
Юр заплющив очі. Перед ним постало: провалля, в котрих клубочиться туман, кручі, які поросли дерезою, а за річкою — хатина, що зизить у темряву жовтою плямою вікна...
— А місток був? — нарешті поспитався він.
— Аякже! З вільхових бервен, сто год йому було. Тоді ходили отими проваллями, де зараз хабуззя позаростало й ні жодної души не живе... хіба Вовчиця сама-самісінька в глиниськах сидить! А тойді ж там був присілок, і як ішли відтіля до Чакунки ворожити, то виходили в долину та через отой місток і проз криничку підіймалися в обійстя.. Еге, змінилося зараз усе! І людей тих уже нема, і життя зробилося геть не таке, й уся Вкраїна вже не та...
— Така ця Вкраїна, що ми їй геть ні на що не треба! — понуро буркнув Юр.
Баба гірко посміхнулася.
— Ого, сину... коли вже ти їй не треба, то за мене що вже й балакати! Отеє на днях привидівся мені сон... Таке, наче прийшов до мене перший чоловік, той, що у войну його забили... да й каже: ходи, Лепестино, поглянеш, як у мене гарно! Та й наче пішли ми з ним у якусь долину, — а там барвінок цвіте, і ромашки, і так пахне, що голова чамріє! От він мені й говорить: зоставайся зо мною, голубко... А я й питаюсь: а діти? — Баба замовкла і засовгала ціпком по долівці. — А він і каже: нічого... погодя й дітей заберемо!..
Юр поколотив у кварті залізною ложкою і відпив ковток.
— Під ранок завжди щось таке верзеться.. — нарешті озвався він, ховаючи погляд.
— А ти сину, — поспиталася баба, — що ж, не передумав гребтися в отсьому ділі?
— Ні. — Він рішуче покрутив головою. — Воно, певна річ, смішно виглядає... а все ж!
— Значить, до Вовчиці надумав іти?
— А до кого ж іще! — буркнув Юр. — Так ви каже, вона ув отих проваллях живе?
— Там, сину, там! У глиниськах сидить, як сова... Але як будеш іти до сеї лярви, то візьми хлібину. Бо вона, кажуть, одних жаб да гробаків там їсть...
Надворі заревло й застугоніло, і в шибку знову застукотіла гіллям стара груша.
— Я сьогодні ще й у містечко хочу навідатися... — сказав Юр, підводячись із-за столу. Тоді виліз на лежанку й став нишпорити у скрині, викидаючи на припічок пожовклі стоси паперу. — Може, до вечора встигну й обернутися!
— А що ж у тебе там за діло таке?
Юр пошукав на печі й витяг із закутня старого портфеля із поржавілим замком.
— Давній приятель об’явився! — нарешті озвався він, запихаючи у портфель оте папіряччя. — Мабуть, правда-таки, що ніхто ніколи не вмирає..