Тереза та парабола
Шрифт:
Десь у середині червня число молодих людей, які “виділи плазму” перестає зростати у геометричній прогресії. Більше того: складається враження, що воно завмирає на певному сталому рівні. Вирівнюється процент споживачів марихуани та маку. Гроші знаходять повертаються до власника, і верхівка картелю зітхає з полегшенням.
В той же час, прошарок населення, котре раніше виказувало до “архе” особливий інтерес (а це молодь віком від 14 до 32 років), щільнішає, стає більш одноособовим. До послуг картелю все частіше вдаються хіба недосвідчені плазматики, які ще не вирахували власного, оптимального співвідношення між компонентами “архе”. Бувалі видці “плазми” віддають
Кінець червня-початок липня ознаменований поступовим затиханням нафтизинового буму та супутнього йому ґротеску. Архемани-ентузіасти розбиваються по невеличких групах за інтересом. Із малозрозумілих для відстороненого спостерігача побуджень найдосвідченіші видці (архе-акцептори, “ті, що виділи плазму”) починають заперечувати факт закапування “плазми”. Публічне поширення про особисті переживання “плазми” стають моветоном і допускаються хіба в колі недосвідчених крапельників або в тісній компанії однодумців. Загальний рух за видження “плазми” до середини липня зводиться нанівець.
Озираючись назад, пригадується та весна, пригадуються ті осяяні атропінові очі, розширені від переповнюючої їх таємниці… Їх можна було побачити у Львові на кожному кроці, особливо серед молоді. Видається, наче над містом відкрився якийсь отвір. Кожен, хто був уважним, глянув туди і мав нагоду повидіти щось небуденне. Люди немов би пізнали щось більше. “Архе міняє”, – люблять повторювати архемани. “Архе розсіює, архе збирає”, – додають вони.
Практично кожен, хто хоч раз закапував очі “плазмою”, виносив зі своїх видінь тверде переконання, що ці краплі знаменують нову добу для людства, при чому, не просто нову добу – тепер це вже не звучить – а щось абсолютно кардинальне, щось, на що людина не могла навіть сподіватися. Найзапекліші з популяризаторів крапель увірували, буцім “архе” змінить світ. Але як би оптимістично не були налаштовані видці “плазми” у квітні-травні, вони змушені були визнати: до середини червня бум минув і забувся. Деякі невиліковні архемани бігали від знайомих до знайомих, які ще вчора з радістю за компанію капали в очі цю водичку з металевим блиском, сьогодні не хотіли пригадувати дні нафтизинового буму. Дехто з видців почав зауважувати, що більшості просто не хочеться пам’ятати дні своєї величі, дні “архе”. Колишні агітатори за видження “плазми” раптом зрозуміли, що людям видіти “архе” просто непотрібно; вони шивденько змотали жилки і перестали навіть признаватися, що колись мали якусь справу з “тими краплями”.
Чи продовжує ще хтось крапати “архе” й досі, невідомо.
В один із тих загадкових днів – днів, сповнених шльопання капців та миготіння тіней від дерев, днів, коли нафтизиновий бум стих, а люди зіткнулися з полегшенням забування. Терезка переконалася, що “архе” – це більше не модно.
Отже, настав час подивитися на “плазму” і їй.
Терезка була сама. Вона була самою в принципі, і їй від цього тільки легше дихалося.
Єдиний спосіб, в який вона цього літа контактувала з їдеями цивілізації, був календарик. Щоранку вона викреслювала циферки, інколи по одній, інколи по дві… Щодень ці значки ставали далі від ієрогліфа “СЕРПЕНЬ” – такі гротескно складні, такі надумані – 25, 26… чи 29. Вліті вона не вірила, що комусь дійсно потрібні ті циферки.
Якось звечора вона сиділа біля відкритого вікна і малювала простим олівцем. Було дуже
Та всі хлопчики, яких вона знала, були їбанатами і підарасами, котрі не відрізняли геометрії Лобачевського від Риманової. А справа була ось у чому.
Свого часу з нею трапилася легка істерика на ґрунті геометрії. Якийсь старшокласник зі школи запевнив її, буцім цьогорічну Нобелівську премію було вручено естонському математикові, який геометрично довів, буцім людина живе всередині сфери-яйця з радіусом?R, рівним відстані, на яку дістають кінцівки людини. Ця історія пройняла Терезку настільки, що вона добрий тиждень уявляла себе ходячою яйцесферою. Це вже потім вона стала начитанішою і дізналася, що з математики Нобеля не дають. Поговорити з жартуном більше нагоди не випало, але стикнутися з геометрією в реальному житті – скільки завгодно. Але, щоб не сумніватися, чи видиться їй те, що слід, доводилось вивчати геометрію з книжок.
“На певному етапі життя, – думала собі Терезка. – наприклад, коли ти на кілька життів швидше за інших починаєш видіти геометрію… Коли ти починаєш видіти геометрію і чути тишу, тобі стає набагато цікавіше мовчати.”
Тому Терезка вчилася бути непомітною. У натовпі її зраджував хіба вже оспіваний мною легкий шарм рукокрилих: склокочений настрій волосся, постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істотка, що просвічувала, наче крильце кажана (!) проти сонця, пересувалася швидко-швидко-швидко; по зустірчі вона перш за все знезброювала – щось, схоже до напівпрозорого корінця іскор, а може, до безгучного салюту завбільшки із дитячий силует.
Якось під вечір, коли сонце вже сховалося за сусідським будинком, Терезка чомусь ні сіло ні впало вирішила піти на крапку. Піти на крапку і прикупити собі трохи “плазми”. Вона злізла з ліжка і зазирнула в гаманець. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала, і витягнула з-за шафи заначку.
“Присвячу цьому завтрашній день, – вирішила вона. – Зі самісінького ранку.”
Потім включила музику – якісь флейти і бубни, наче в горах пастухи женнуть отару. І сіла малювати далі.
Вона малювала моржа.
Терезка зустрічає Антона
Снідала Терезка абияк.
О дев’ятій ранку на кухні було тінисто і холодно. Вона включила радіо-колгоспник і незворушно дочекалася, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено проносяться формули гіперсфер і тороїдальних пляшок Керрола. І правильно зробив би: зі самого ранку у Терезки в голові стояла відмінна погода – жодних тобі бубликів.
Тиша.
Небо з вікна видавалося чистим. Внизу, вздовж холодних тіней дерев, повз пісочницю та турнікет молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це було хорошим знаком. Чай вона запарювала, ледь усміхаючись. Це був чай із жасмином.
На кухні був той особливий, ранковий, глибоко-тінистий літній холодок, в якому хотілося розсипати сталеві кульки мармуровим долом.
Це місто Терезка могла любити хіба зранку – навіть не саме місто, а ті ранкові прохолодні тіні. Все решту в цьому місті було винятковим гівном.