Тереза та парабола
Шрифт:
Вона кинула на плече сумку, набрала в рот води, вхопила ногами по шльопанцю і пошльопала геть.
Найпопулярнішим місцем під час нафтизинового буму вважалося підніжжя Високого Замку – сквер поруч із пожежною частиною та Друкарською академією. Все, що на кінець серпня залишалося від могутнього руху плазматиків – зграйка захіпованих, невихованих жу?чок-малоліток, косметичних і наглих. Жу?чки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Ці лукаві, пропірсинґовані вздовж і впоперек
Терезка здогадувалася, що вони чекають на когось із плазматиків-ветеранів – котрогось із тих, що зав’язали. Олдові крапельники-в-зав’язці цілими днями розповідали про те, як їм тоді рвало дах і з друзяками закрапували собі очі на балконі в Опері, або на даху Домініканського собору. Чи, у найгіршому випадку, – вночі на Високому Замку. Головне – це присутність отих юних жучок-приставачок, яких кортіло не то відлупити указкою, не то відпороти ремнем, не то закатувати паяльником: загалом, у Терезки вони викликали доволі суперечливі почуття.
Юні істоти не носили бюстгальтерів і це наче виправдовувало їх великі груди. Її ж циці не йшли з тими бамбулями в жодне порівняння – Терезка стидалася скупості власної плоті. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Терезка опустила погляд на свою спідницю, за якою вона ховала свої худі ноги. Такі ж худі, які вся вона – схожа на нетопира.
“Але такого дуже доброго”, – спробувала втішити себе Терезка.
Хоча сучки-жучки-кусючки, що дружно реготали на лавочках в десяти метрах від неї, були щонайменше роки на три молодші, Терезка у свої вісімнадцять продовжувала боятися їх.
Тому вона вважала за безпечніше перебувати в строкатій тіні дерев, зберігаючи між собою та компанійськими істотами в маєчках стіну гарячого сонця.
В куті поля зору з’явилася темна постать. Терезка придивилася. Юнак із протилежного від неї боку наближався до компанії дівчаток – явно мав намір увійти в контакт.
Хлопчина з куцим самурайським хвостиком, одягнутий у піжонські штани-“багами”, підійшов до малявок і кілька хвилин про щось розпитував. Найактивніша із тусівниць час від часу кивала головою десь у керунку друкарської академії – здається, саме звідти повинен був з’явитися барига з краплями. Хлопчина сів поруч із дівчатками, і почалися стандартні ігрища самця в оточенні самок. Поки Терезка оцінювала ситуацію, на вулиці з’явився ще один суб’єкт. У червоному береті з чорними кружечками, в окулярах без скелець, він розкошував своїми оксамитовими шортами та пронозливо-салатовими сандалями – усе точно так, як і описували архе-пушерів знайомі. Барига неспішно чимчикував собі тінистим боком вулиці й тихо зумотів під ніс: “плаз-зма”, “плаз-з-зма”, “плаз-зма”. З-під шортів у спекулянта визирали волохаті ноги.
Компашка дівчаток і хлопчина стихли. Поглядом вони відслідковували кроки торгаша краплями. Хлопчина кілька разів наважувався піднятися з лавки, але знову сідав, ніяковів і знову пробував наважитись. Дівчата почали гнати його в шию. На штивних ногах той встав і послідував за штовхачем трунку. Терезка вийшла з тіні. Коли молодик у береті проминув дерево, Терезка впала йому на хвіст.
– Плазма-плазма-плазма-плазма… – нашіптував молодик. Раптом він гикнув і кинув погляд через плече.
Терезка, не сповільнюючи ходу, поцікавилася:
– Флакон…
Молодик спинився – Терезка теж. Він знову гикнув і примружив очі. Мружити очі – одна з перших ознак битого архемана.
– Десятка.
– Це на скільки?
Юнак розгледівся по боках і поправив беретку.
– А ти шо, не крапала? – здивувався той. – Зрештою, якби крапала, не питала би…
– То скільки?
– По двадцять крапель. В’ючить години три. У флаконі десять порцій.
Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув втретє. Помружився. Його очі спіймали нового клієнта, що ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Зненацька барига зірвав з голови берета, заціпив зуби і кинувся у привідчинену браму – ту, що була трохи нижче по вулиці.
Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. За спиною почулися кроки хлопчака.
Хлопчак зайшов у під’їзд, подивився на Терезку, подивися на сходи догори і спитав:
– Де він?
Терезка зробила вигляд, ніби не знає, про що мова.
– Та ладно, не мнися. Я тоже хотів собі закрапатись. – хлопчина переминався з ноги на ногу, розгублений і насуплений. Терезі він не подобався.
Тому вона поцікавилася першою:
– А ти вже крапав собі?
– Нє. Я хотів попробувати, я наслухався в себе в школі тих історій, а то, виявляється, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, бум тільки місяць був! А потім усі взяли і покинули ті краплі. От не знаю я, чого б це, то, думаю, треба й самому спробувати…
Хлопчина буквально тараторив. Було зрозуміло, що, навідміну від Терезки, він мовчати не звик.
Раптом з підвалу вигулькнуло перелякане лице бариги. Він сховав окуляри та берет у сумку і тепер нічим особливим (не беручи до уваги салатових, прибитих пилом сандалів на босу ногу) не виділявся.
– Гляньте, чи там за дверима нікого немає, – сказав він. – Таких старших за мене чоловіків. Ну? Не має там?
Проноза з хвостиком визирнув.
– Чисто. А шо? За тобою погоня? – поцікавився хлопчина і підморгнув Терезі. Їй зробилося зле.
Схожа відраза до хлопчака відбилася й на обличчі бариги. Але той стерпів.
– Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі – підробляю на канікулах… Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сам собі крапаю. То берете?
Хлопчина кивнув.
– Один флакончик… Ой, нє, два флакони! Ше один для Олі та Юлі, – хлопчина кивнув головою на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. – О, слухай, а як їх крапати? Може, давай, заприятелюємо? Мене Бубою звати, а тебе?
– Антон.
– О, Антон!… Так ти, може, Альошу знаєш? Альоша мій друг, також “архе” колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… Не знаєш?
– Нє.
– А Льоліка Курсанта мусиш знати. Льолік найолдовіший видець. Льолік, кажуть, досі “плазму” крапає. Ну, так знаєш Льоліка?
Антон не дуже впевнено кивнув – може, щоби відпекатись.
Буба посміхнувся ширше:
– Та-а-а… Курсант крутий чувак. Хто-хто, а Курсант – так той в натурі щурить по сутанах. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає… Ага. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і закрапаємо собі по двадцяточі. Як ти на таке дивишся?… Чи ти зайнятий?